Биті є. Гоцик

— Куди?

— До алхіміка!

— Зараз же хочу!

— Ні. Зараз не вийде.

— Чому?

— Тільки після заходу сонця, — відповів Горе. — Відпочивай. Святкуй. Вітаю, до речі.

— Зарано. Спочатку з алхіміком поспілкуюся. А потім привітаєш, якщо… не збрехав!

Горе розсміявся тихо і сумно.

— Вітаю з днем народження!

— Сьогодні перше квітня? — Ілія завмер. Усміхнувся тоскно. Довго йшов… Що ж. Непоганий дарунок отримає, якщо…

— Мені двадцять п’ять… — мовив спустошено. — І у мене ще ніколи не було…

— Кохання?

— І… жінки.

Горе зашарудів у вусі.

— Знаєш… Не варто сумувати у такий день. Давай піднімемося. До замку.

Ілія глянув на скелю — виростала відразу за кам’яними стінами містечка, на вершині — руїни старовинного замку Ле Бо.

— Навіщо? Мені остогидло по горах лазити.

— У тому замку колись був «двір кохання». З усього Провансу збиралися трубадури, щоб позмагатися у піснях про любов.

— Начхати! Тепер там тільки тлін.

— І звідти краще видно дім…