Биті є. Гоцик

— Англійську розумієте? — прошепотів слабко.

Старий кивнув, нахилився до Ілії.

— Мене звати Деметріо Бонвіссуто, — відповів ламаною англійською.

Ілія хотів було ляпнути — а я Амброзій, та язик випередив думки.

— Ілія… — видихнув. — Зі мною брат був…

— Брат?! — синьйор Деметріо пожвавішав. — Твій брат тут! У сусідній кімнаті. Йому дуже… дуже зле. Але ми молимося. Лікар Фонтана упевнений: диво станеться, твій брат не помре.

Слова лунали, та Ілія не чув — летів у чорну воду, у бекінечну брудну каламуть. Гострі уламки льоду залишали криваві відмітини на ребрах, плечах, щоках. Що за маячня? Якщо покоцаний усіма відомими болячками Ілія очухався, невже Гоцик не зможе?

Ухопив старого за руку.

— Допоможіть підвестися…

— Лежи! Зараз принесу теплого молока і меду.

— Брата… Хочу бачити брата, — уже шкрібся з постелі на підлогу. — Благаю…

Синьйор Деметріо підхопив Ілію під пахви, почалапав разом із ним до дверей.

— Ого, прекрасно! — вигукував на ходу. — Ти йдеш майже без моєї допомоги. Чудово! Хто міг би подумати?! А я з Фонтаною побився об заклад, що твій брат одужає першим. Коли я знайшов вас, ти скидався на мерця, а твій брат ще рухався. Я програв, але я радий. Діва Марія почула мої молитви.

Старий вивів Ілію у просторий коридор, указав на найближчі двері: нам сюди.

Перше, що побачив Ілія, — густу щетину на неголеному Гоциковому підборідді. Мимоволі торкнувся своєї щоки — заріс… Мама казала: «Заріс, як шолудивий пес!» Скривився недоречному спогаду, дошкандибав до трьох зсунутих одна до одної довгих лав, з яких хазяїн змайстрував Гоцикові лігво. Між Гоциком і лавками — саморобний матрац, набитий запашним сіном, білосніжне простирадло.

— У моєму домі тільки одна гостьова кімната, — балабонив на вухо синьйор Деметріо. — А ти здавався набагато важчим. Тож ми з Фонтаною вирішили віддати гостьове ліжко тобі. А коли твоєму братові стало гірше, Фонтана заборонив переносити його.

Ілія опустився на дерев’яний стілець, простягнув руку, торкнувся Гоцикової щоки. Пашіла.

— Ніяк температура не падає, — сказав дідуган.

Ілії стало страшно. Гоцикові щоки ввалилися, заплющені очі лякали нелогічною нерухомістю, бліда шкіра відливала синім, і тільки порепані вуста червоніли тонкими кривавими смужками у відкритих тріщинах. «Брате…» — заплакав подумки і раптом подумав, що саме тут і зараз легенда про двох братів набуває щирої правдивості. Опустив голову, проковтнув сльозу: він… набереться сил! І обов’язково розповість цьому доброму дідуганові, а якщо треба, то і незнайомому лікареві Фонтані, про двох справжніх братів… Розповість біля ліжка Гоцика. Чи біля свіжого хреста, якщо Діва Марія не почує молитов. Як глухонімий велетень благав відвести його до іспанських ромів. Як хоробрий Ілія забув про все, навіть не замовив пам’ятника на могилі батьків, бо дуже любив брата і відчайдушно хотів, аби той хоч колись зумів вимовити вголос його ім’я…

— Сука! — раптом прошепотів Гоцик гарячими вустами.