Биті є. Гоцик

Дора кивнула чорними кучерями, вирвалася з Гоцикових пазурів, забилася в автівку, припала до мами. Балабонила, не зупинити.

— Матусю, рідненька… Я чекала… Я сподівалася… Не покидай мене! Не покидай! Я розмовляю! Матусю! Ти чуєш? Я розмовляю… Не покидай!

«Ні, не покину!» — Марічка хитала головою затято, обіймала дитину, обціловувала щічки, волосся, плечі, руки…

Гоцик усміхнувся так радісно, ніби щойно врятував цілий світ, а натепер його місія вичерпана — зайвий!

— Піду… — сказав у простір. — Потиняюся…

Полишив Марічку і Дору в автівці.

— Тільки щоб не померли мені від радощів! — гримнув.

Ноги самі привели на Андріївський.

Пнувся на гору, піднімав каміння з розбитої бруківки, укладав рівно, і не тому, що згадав руду гонорову Любу, що вона колись наївно мріяла: вони обов’язково стануть багатими і шанованими. «Е, Любо. То фігня! — сказав Любі подумки. — Або гроші охороняти, або гідність. Певно, у шляхетних справ величезна непоборна інерція. Раз вляпаєшся, до скону штовхатимуть у спину… Наче вже зобов’язаний… І очей не відвести, не заплющити. Вляпуєшся — з однієї халепи в іншу. Ось і каміння… який рік лежить розкидане… Якого біса?!»

Розігнувся посеред узвозу. Вдивився — біля пам’ятника Булгакову двійко хлопців каталися по бруківці, билися люто, німо. «Нормально… — подумав. — Чоловіки за всіх часів силою стосунки з’ясовували…» Та в дупу припікало.

Насупився недобре. Нагору.

— Так, пацани! Тпру! Не до смерті…

Підбіг. Одного за шкірку — відтягнув. Другого ногою буцнув — лежи, не смикайся. З бруківки люто зиркали, задихалися ненавистю Макар і Макс. Макарова правиця безвільно висіла на перев’язі, Макс стирав кров з розбитої губи.

Гоцик розсміявся скептично.

— Привіт, чуваки. За що вбиваємося?..

Макар не відповів. Сперся однією рукою на бруківку, важко сів, намагався підвестися, та лише знову завалився на спину. Макс швидко підскочив. Озирнувся розлючено. Відступив на крок, наче двоє на нього.

— Продане! — вигукнув істерично.

З темряви до трійці уже спішив міцний незворушний чоловік. На ходу діставав зброю. Пук! Гоцикові здалося — то не постріл. То сам він пукнув, бо напередодні горохового супу обжерся. Та в грудях запекло. Й не зойкнув — завалився поряд із Макаром.

Макс уже легко біг геть узвозом долу.

— Файна охорона! — гарячково кидав Продану на ходу. — Маю виконувати твою роботу?..