Биті є. Гоцик

Тайка розсміялася, притулилася до Гоцика — вухом серце його слухала. Обійняв двома руками.

— Що ж ти мене лякаєш…

— А я ще зі школи знала… Нікуди ти від мене не дінешся! — сказала.

— Ну, що? Раз таке діло — не поїду торгувати! — тьоть Люся всілася на табуретку, змахнула сльозу. — Забереш донечку від матері… Повезеш світ за очі…

— Чого би це? Нам і тут нормально. Скажи, Тайко!

Тайчина мати підхопилася — так відсвяткувати треба! А зараз же все на стіл!

— Ні! Увечері понапиваємося, — вирішив. — У мене ще справ до біса…

Спершу намірився загнати «SEAT Arosa» на подвір’я, аби не стирчала посеред вулиці, та передумав. Дістав паспорт на ім’я Вяйно Кірвеса, підпалив запальничкою. Дивився, як зникає у полум’ї власна сфотографована пика: ніхто й ніколи не відшукає власника дивної садиби на високому андалусійському березі. Хай охороняє вічний спокій Ілії, Ізідори і хороброго воїна Міліца з роду Црноєвичів. Гоцик не повернеться… Навіть для того, аби дістати з землі закопані скарби. Бо то істина: що поклала у землю людська рука, того чіпати не слід. Ні кісток людських, ні золота. Гоцик не повернеться. Та й не забуде.

Кинув на сніг обгорілий папірець, посунув до батьківської хати. Обережно зазирнув до своєї кімнати: Марічка спала.

Тихо пішов до кухні — тато тер варені буряки над великою алюмінієвою мисякою. Зиркнув на сина.

— Думав, під вечір п’яним приваландаєшся…

— Женився тільки-но, — сказав Гоцик.

Усівся на табуретку поряд із батьком. Усміхнувся.

— На кому? — спитав тато.

— На Тайці…

— Гарна дівчина, — стримано мовив тато.

— Я ще зі школи знав… — кивнув Гоцик. — Це нам у район заяву везти треба?

— У район…

— Нічого.

Замовк, насупився.