Розділ «Частина друга Графиня»

Малько зітхнув.

– Але ж доню…

– Не треба, – м’яко зупинила його Катерина, – я вже не належу вам, я панська, серцем і душею – я належу йому…

– Ти ж занапастиш себе, доню…

– А із сотником життя не напасть мені буде? – із гіркотою в голосі проказала Катерина. – Тільки й того, що від людей пошана, а як воно мені буде? Хто спитає та потурбується, а як же я? Як мені жити? Страждати й терпіти?..

Гнат поморщився.

– Але ж люди, доню, вони заїдять тебе…

– А вони вже й так мене заїдають за один лише поцілунок із паном. А хіба ж дівчата з парубками не цілуються?

– Та тож парубки, а то пан…

Катерина слабко всміхнулась.

– А хіба ж пан не людина? Ні, батьку, я вже все вирішила. І не переймайтесь за мене, я не пропаду, а якщо й пропаду, то пропаду щасливою, скуштувавши хоч краплю того щастя, якого в житті не знала. І не проклинайте мене за цей непослух. Я все життя була вам покірною дочкою, але подіялось мені щось таке, що я збагнула – не буде мені життя, якщо я покину пана.

Гнат важко зітхнув.

– Та хіба ж я кляну тебе, доню? Я просто хочу, щоб ти була щаслива, тільки й того…

– Буду, тату, – запевнила його Катерина, – тільки разом із паном. І пришліть Михасика, я прийду на похорон.

І поцілувавши батька в худу щоку, пішла назавжди з рідної домівки, пішла до того, кого кохала понад усе життя.

Не встигла Катерина відійти від батьківського двору, як біля тину діда Товкача, мов той нечистий дух, не при хаті буде згадано, виросла довжелезна худа постать діда Шуляки. Темними, недобрими очима вп’явся в неї цей старий, аж негарно зробилось.

– Ну, здорова була, Катре! – проскреготів Шуляка непривітно.

Катерина відповіла йому похмурим поглядом.

– Здорові й ви були!

– То що, дівко, блудлива твоя душа, не дослухалась мене, улізла-таки до пана?