Розділ «Частина друга Графиня»

Криштоф нахмурився.

– Хто?

Тарас гикнув.

– А той ваш німець-знахар, фон-як-його-там. Свистить, аж затинається, щоб я йому пана графа кликав. Припхався, прусський пес, ще й на світ не займалося.

Криштоф зітхнув.

– Скажи, що я буду за хвилину.

Тарас насмішкувато скосився на Катерину.

– Добре, пане.

Його нахабна, непривітна пика зникла за дверима, а Криштоф зіскочив із ліжка та почав одягати шовкову сорочку. Катерина зашарілась, побачивши його напіводягненим. Вона опустила очі й тихо запитала:

– Це той дохтор, який мав лікувати Микитку?

– Так, але той Тарас такого наговорив.

– Я б… мені можна його побачити?

– Можна. – Криштоф нахилився й поцілував її теплі вуста. – Одягни мій халат і спускайся вниз, а я піду, бо цей німець мій давній приятель, і він до зубовного скреготу не любить чекати.

Катерина всміхнулась.

– Дякую!

– За що?

– За Микитку, за вашу милість і… – Вона повагалась, а потім ледь чутно видихнула. – І за те, що ви є.

У його темних очах промайнула медяна ніжність.

– Це я маю бути нескінченно вдячним тобі, – сказав він і вийшов, полишивши Катерину саму у великому ліжку. Вона ще полежала якусь хвилинку, а потім зіскочила й знайшла його оксамитовий халат, який був їй явно завеликий. Але то дрібниці. Головне – якнайшвидше дізнатись, як же там Микитка. Підібравши поділ, щоб не впасти, Катерина відчинила двері й відразу ж наткнулась на похмуру Мотрю.

Чорні очі Мотрі недобре зіщулились.