Розділ «Книга I Кабір»

– Ні, – твердо заявив я. – Я в це не вірю.

– Бо розумний, – напоумляв мене Друдл, танцюючи. – Був би дурень – повірив би. А в меч свій віриш?

– У меч вірю.

– Отже, і в руку повіриш. Ось здурієш – і повіриш. – Друдл був непохитний. – Та що я тебе, зрештою, як маленького вмовляю?! Тобі це треба чи мені? Ти мав би радіти…

– Як дурень, – закінчив я недоказану думку. – Як усе просто – раз плюнути. Сходити в кузню до вправного майстра… Хто в нас зі зброярів у Кабірі верховодить? Ассатор іль-Убар? Чи Мансайя Одноокий? Сходити й замовити їм…

– Ні, – Друдл раптом став напрочуд серйозний. – Ці відмовлять. Вони розумні, а ми з тобою – дурні. Отже, нам і коваль на кшталт нас потрібний…

– І хто ж він? – поцікавився я.

– Коблан. Коблан Залізнолапий, – вагомо відповів блазень. – Є на околиці такий коваль…

– А чому саме Коблан?

– Він теж дурень. Як я. І ти.

Розділ 5

1

Якщо в чомусь Кабір і був одностайний, то це в тому, що Коблан Залізнолапий – коваль із дивацтвами. Причому з багатьма. Майстром він вважався зразковим, і навіть, можна сказати, видатним – хоча зброя його роботи й поступалася за добірністю й тонкощами зовнішньої обробки виробам того ж Мансайї Одноокого. Утім…

У тому й лихо, що було ще це «утім». Мало замовлень брав упертий Коблан, та й ті, на які погоджувався, брав не в кожного – і справа була не в шляхетності походження чи ваговитості гаманця замовника. Наскільки я знав від інших, коваль за все його життя жодного разу не зробив двох однакових або просто схожих клинків. А ще з невідомих причин він страшенно не любив вузьких мечів на кшталт естока мого дворецького Коса ан-Таньї чи того ж Єдинорога; навіть рідкісні в Кабірі шпаги, такі популярні серед заїжджих гостей із далекого Фіону, заслуговували, на думку Коблана, долі шампурів для шашлику.

Та й то – шашлику з худих старих баранів. У найкращому разі.

Загалом, на зброю, яка йому не подобалася, Коблан замовлень не брав. Навіть якщо така зброя заповідалася всуціль оригінальною і ні на що не схожою. А якщо замовник, якому відмовили, впирався і призначав подвійну чи потрійну ціну, Залізнолапий, дивлячись упертюхові в очі, скручував спіраллю штирі для міських воріт або кликав дужих підмайстрів, і вони безкоштовно виносили наполегливого клієнта на свіже повітря.

Зате Залізнолапий міг два тижні поспіль поратися з якимось кривим ножем, замовленим сусідом-м’ясником, а тоді взяти за роботу сущі копійки. Але в тому випадку, якщо ніж м’ясникові був справді потрібний. Причому – конче.

У цьому й була заковика. Зброяр Коблан робив лише те, що було необхідне людям. Можливо, зброя, яка виходила з під його рук, мала не настільки елегантний вигляд, як в Ассатора іль-Убара або Ахмета Кутого Нігтя (Мансайю я вже згадував), зате вона була саме тією річчю, якої конче потребував замовник.

Зручність і надійність. Головне – надійність. І гранична простота у всьому. Нічого зайвого.

Мабуть, Друдл дав мені й справді мудру пораду…