Розділ «Книга I Кабір»

Але першими до Чена Анкора, що стікав кров’ю поруч зі спадковим мечем і шматком власної плоті, встигли двоє. Суворий дворецький Анкорів на ім’я Кос ан-Танья, на перев’язі якого схвильовано розгойдувався вузький есток із крученою ґардою; і один з наближених еміра Дауда – чи блазень, чи радник, чи одне й інше відразу, – якого всі знали як Друдла Муздрого.

Дворецький Кос ан-Танья спішно перетягав покалічену Ченову руку біля ліктя шнуром від чиїхось піхов, а приосадкуватий блазень-радник Друдл усе дивився крізь біснувату юрбу, доки не опустив у безсилому розпачі маленький, гострий, як бритва, ятаган і гранований тупий клинок із самотньою пелюсткою товстої ґарди.

І цього разу нікому й на думку не спало засміятися.

А коли божевільний океан юрби почав поступово дробитися на краплі окремих особистостей, усі зрозуміли, отямлюючись і роззираючись, – пізно. Пізно виправдуватися, пізно шукати винуватих і карати зловмисників, бо всі винуваті й нікого карати.

Спізнилися кабірці.

– Пустіть… пустіть мене до нього, – тихо прошепотів Фальґрим Білявий, і скорботно поникнув гігант-еспадон у його руці.

Ніколи не пробачить собі Ґвеніль сьогоднішнього програшу в рубці…

Частина II

Людина меча

…Розрубає повітря він умлівіч

Червоний спалах – вогненний меч.

У грізні дні напружених січ

Видовжується меч.

Адже для гарту його неспроста —

Настільки гаряча у нього сталь —

Забракло холодних струмків,

Пересохло безліч струмків!

У чреві дракона побувши, меч

Верхівку гори зносить із пліч,

А якщо кинеш його у траву —