Тимур і Лаура, які, природно, також хотіли спати, за весь політ не склепили очей. Зате вволю наговорилися.
— …коли мені на вулиці посміхається незнайомий чоловік, я думаю, що, можливо, він і не є незнайомцем. Може, цей чоловік знайшов спосіб мандрувати в часі та прилетів у 2015-й із майбутнього і знає мене. Через те й посміхається. А я посміхаюсь у відповідь, попри те, що не знаю його.
Розмовляли про все: стосунки, «Charlie Hebdo», російські війська в Україні, збиття лайнера «Malaysian Airlines», про те, що після тридцяти починаєш поступово відмовлятися від мрій, які плекав, коли тобі було двадцять, а також, звісно, про психоістоту.
— Чому ти це робиш? — раптом запитав Тимур.
— Що?
— Чому вирішила поїхати до Еквадору?
— Що означає «чому»? Ми зобов’язані поїхати.
— Ми нікому нічим не зобов’язані, Лауро, — Тимур повторив слова, проказані в залі «Пиваріуму» двома днями раніше, однак цього разу з іншою, помітно м’якшою інтонацією.
— Не знаю. Я не можу відшукати себе. Мене гнітить щоденна рутина, я ненавиджу свою роботу. І я ненавидітиму її завжди, хай скільки за неї платитимуть. Вона безглузда. Все, що я роблю, — безглуздя. Ідіотизм! Мабуть, я вважаю, що там, в Еквадорі, зможу зробити щось справді важливе.
— Не кажи так. Ти — лікар. Ти щодня робиш щось важливе.
— Я не лікар, Тимуре, я — психіатр, — її брови з’їхалися, лобом пролягла зморшка. — Психіатри намагаються допомагати людям, більшість із яких навіть не усвідомлює себе людьми. Точніше, просто вдають, що намагаються. Лікар? — Лаура фиркнула. — Це все одно що лікувати мертвого. Ми як середньовічні алхіміки, яким невідомі ні причини, ні методи лікування найпростіших хвороб. Усе, що ми можемо, — це ізолювати хворого та накачати його препаратами. Як гадаєш, їм від цього краще? Ти справді думаєш, що всім тим психам, яких утримують у клініці Святої Анни, кращає від терапії? Вони живуть у власних світах, і деякі з цих світів є не такими вже й поганими. Щоразу, коли ми вриваємось у їхній світ, намагаючись повернути нещасних до «нормального» життя, вони лякаються нас більше, ніж ми злякалися б привидів, якби ті полізли крізь стіни. Я… я не знаю. Проблема не лише в роботі. У мене таке відчуття, наче я десь далеко та постійно хочу додому, але… я вже вдома. Розумієш?
Тимур мляво хитнув головою:
— Так. Я розумію.
Відповідь вийшла пласкою, трафаретною. Тимур більше нічого не сказав, подумавши, що фраза «Я відчуваю те ж саме» прозвучить іще банальніше.
Увімкнувся інтерком, і салон заповнив звабливий голос старшої бортпровідниці:
— Пані та панове, капітан літака ввімкнув табло «Застебнути ремені», що означає: ми починаємо зниження перед посадкою в Ґуаякілі. Будь ласка, підніміть шторки ілюмінаторів, вирівняйте крісла, а також простежте, щоб усі ваші електронні пристрої…
Тимур зиркнув на наручний «Casio G-Shock», подарований Аліною на минулий день народження, і позіхнув. Годинник показував київський час — 23:19. В Україні день добігав кінця.
В Еквадорі — на них уже чекали.
Ґуаякіль
XХVIII
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Ґуаякільський парадокс» автора Кідрук М.І. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Макс Кідрук Бот. Ґуаякільський парадокс“ на сторінці 63. Приємного читання.