— Уламків чого? — гукнула в діру француженка. — Ліфта?
— Ні… уламки стін… арматура… щось іще.
— Вилазь звідти! Досить! Лабораторію зруйновано.
Секунд тридцять із шахти не вчувалося ні звуку, а тоді українець відказав:
— Ні, — пауза. — Скиньте мені лопату!
— Ти здурів! — гаркнув Ріно.
— Ріно, я не запитую, що ти про це думаєш… Я прошу скинути мені лопату.
— Ти впевнений, що це хороша ідея? — склавши долоні рупором, прокричала Лаура.
— Тут ще один завал… — долетіло з пітьми. — У шахті застряг чималий шматок арматури, якісь грати чи щось таке… перегородив шахту… на ньому тримається чимало уламків і землі.
— Куди ти хочеш докопатися? — почав дратуватися Ріно. — До самого цеху? Лізь назад!
— Чорти б вас забрали! — спалахнув Тимур. — Ви можете, бляха, скинути лопату чи ні?! Кілька тросів проходять крізь завал, вони рухаються вільно, отже, піді мною є вільний простір. Піді мною порожнеча, розумієте?
Лаура та Ріно перезирнулися.
— Подай лопату, — попрохав ґевал. — Якщо цей пришелепуватий хоче впасти й убитися — так тому й бути.
Жінка потягнулася по одну з лопат і передала її Ріно. Здоровань схилився над отвором.
— Я скидатиму її біля південно-східного кута шахти. Якщо маєш змогу, відійди до протилежного кутка.
— Добре…
— Я кидаю, — Ріно опустив лопату в отвір гостряком уперед. — Якщо вона розклинить навпіл твою довбешку, знатимеш. На твоєму надгробкові я так і напишу: «Він прагнув, щоб його зарубали лопатою».
— Кидай уже!
Здоровань розімкнув пальці — лопата шугнула в пітьму. Метрів п’ять вона летіла рівно, а потім зачепилася за трос, перекрутилась у повітрі та застрибала від стіни до стіни. На щастя, це сповільнило швидкість падіння, і Тимур не поранився.
— Ну як? — поцікавився Ріно. — Голова на місці?
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Ґуаякільський парадокс» автора Кідрук М.І. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Макс Кідрук Бот. Ґуаякільський парадокс“ на сторінці 162. Приємного читання.