Розділ «Макс Кідрук Бот. Ґуаякільський парадокс»

— Що? — Ріно Ґроббелаар наставив вухо, ледь не встромивши голову в отвір. І враз усе почув. Джеймі Макака репетував настільки голосно, що його почула навіть Лаура.

— Sácame! Sácame! Hay mucha agua aquí! Está por todos lados y me voy a ahogar![105] — коротка пауза. — No sé nadar! Ayúdame! Hay mucha AGUA-A-A![106]

— Виймай його! — пробасив преподобний.

Проте Тимур і так тягнув Макаку назад. За хвилину йому вдалося підняти коротуна до завалу та просмикнути крізь отвір в арматурі. Крики пігмея стали гучнішими, правда, тепер він лише чортихався.

— Ну, що там? — зазирнула в шахту Лаура.

— Він весь мокрий, — озвався Тимур. — Джеймі мокрий із голови до ніг. — Лаура, звівши брову, зиркнула на Ріно. Той тільки знизав плечима. Кілька секунд українець щось випитував у Джеймі, після чого, задерши голову, перепросив: — Пробач мені, Лауро.

— Що? Що трапилося?

— Він упустив твій телефон.

Француженка апатично махнула рукою, зіштовхнувши коліном у шахту трохи піску. Скривилася, подумавши, що Тимур може вирішити, наче вона вчинила так навмисно, а потім озвучила:

— Начхати на телефон! Вилазьте звідти…

LXXXI

П’ятниця, 23 січня, 12:03 (UTC –5)

Аеропорт генерала Мануеля Серрано

Мачала, Еквадор

Перед зіткненням зі зграєю птахів С-37А піднявся на висоту дев’ятиста метрів над землею, що було достатньо для того, щоб навіть після відмови обох двигунів розвернутися та повернутися до посадкової смуги.

Лейтенант Ервін Спенсер Вілсон вирівняв літак уздовж смуги, приготувавшись до аварійної посадки. За хвилину до приземлення, коли С-37А знаходився на відстані двохсот метрів над землею, він раптом збагнув, що швидкість лайнера надто висока, він може не зупинити літак до кінця смуги. Лейтенант Вілсон, піднявши спойлери на крилах літака, спробував зменшити швидкість, от тільки із відстовбурченими спойлерами С-37А втрачав не лише швидкість, але й висоту. Розуміючи, що летить надто низько, щоб піти на друге коло та намагатися наново зайти на посадку, лейтенант опустив спойлери.

Вирівнювати та задирати ніс перед посадкою, щоб пом’якшити торкання, лейтенант не став — у такій ситуації кожен зайвий метр смуги міг набути значення межі між життям і смертю. Пілот умолотив літак в асфальт відразу за південно-східним торцем смуги та щосили натиснув на гальма. Колеса завищали, з-під шасі порснув сизий дим, фюзеляж задвигтів від нерівностей смуги.

За відсутності реверсної тяги двигунів гальма лишались єдиним, що давало змогу зупинити пошкоджений авіалайнер. До упору витискаючи педалі гальма, пілот не відводив очей від індикатора швидкості. 270… 260… 240… 220 км/год. Приземкуваті халабуди пролітали за вікном, кінець смуги неухильно наближався, а швидкість спадала вбивчо повільно. «Чорт, ми не встигнемо, не встигнемо», — загупало в голові молодого лейтенанта. Він почав підсвідомо приглядатися до кінця смуги та вибирати об’єкт для зіткнення, бажано якийсь паркан, щось невисоке, тільки не будинок чи…

— Ервіне! — несподівано скрикнув другий пілот, проте Ервін Вілсон і сам побачив.

— Цього ще не вистачало!