Розділ «Дара Корній Зворотний бік світів »

Дощ був густий, шпаркий та сердитий. Його завзята тупанина сперечалася навіть з лихими надривами грому. На щастя, дощ якимсь дивом відігнав блискавиці, і вони миготіли десь за містом. Сиділи обнявшись, уважно слухаючи далекі перегуки грому та гучне шльопання дощу. Мальва випадково натрапила на непоганий сховок. Ділити його зі скелетами зовсім не хотілося. Та, на щастя, склеп був порожнім. І мав вигляд не дуже старого. Може, хтось замовив для себе на майбутнє й так і не скористався. Вода сюди не затікала, лишень шуміла гучно біля входин, збігаючи стрімко вниз. Коли грім віддалився настільки, що вже здавався тихим бурчанням, а дощ став трохи спокійнішим, озвалася бабуся Горпина:

— Дівчинко моя, цей дощ надовго. І литиме цілу ніч. Хіба під ранок трохи стишиться, однак… Нам завтра знову доведеться сюди повертатися. А я вже немолода, ноги не здужають. А відпустити тебе одну не зможу. То, може, переночуємо тут? Гаразд? Не замерзнемо, ночі вже досить теплі.

Вони притулилися одна до одної й так і просиділи в кутку склепу. Сон, якщо й приходив, то легкий, неглибокий. Сиділи мовчки, щоб не наражатися. Усе-таки цвинтар, ніч… Ні-ні, вони не боялися мертвих. Вони остерігалися живих. Числобог попередив сірих, а ті нашорошили вуха. Під ранок тільки вдалося заснути по-справжньому. Мальву розбудили голоси. Вона обережно розсунула гілки, якими вночі буревій привалив вихід. Дві чоловічі постаті рухалися центральною алеєю. Тією ж дорогою вони вчора йшли з бабусею. Мальва впізнала обох. Голоси наближалися, і вона вже добре чула слова.

— …це добре, що ти дівку відіслав куди подалі та дав зрозуміти, що вона нічого не отримає, — говорив Шепіт. — Брама стане видимою за три тижні?

— Так, на жаль. І тоді вона спробує той… відчинити, — трохи ніяково відповідав Числобог.

— Ніяких «той» не буде. Чуєш? За три тижні все закінчиться.

— А якщо не закінчиться? — у голосі Числобога чулася невпевненість.

— За-кін-чить-ся, — рубав складами Шепіт. — Чому ти не відібрав у неї ключ? Уже вчора все закінчилося б, і я не мусив би так ризикувати та пхатися сюди. Тут зараз як на діжці з порохом. Черкни добряче сірником — і бабах!

— Та якось не зметикував. Усе йшло гладко. Ані вона, ані стара ні про що не здогадувалися. Я — звичайний львівський антиквар, який живе самітником. Родина загинула, і мені, бідоласі, лишилося тільки дві втіхи: чай та пес. Аж тут вона впізнала мій перстень влади, — виправдовувався Числобог. — Я отетерів. Начитана зараза та настирлива. Як вчепилася: «Де брама? Де брама?»

— Де брама, кажеш? Розумна. А ти перстень чого з пальця не скинув? Що за дурна звичка хизуватися ним? — нервово шпетив Числобога сірий. Зрозуміло, хто тут головний. — Гаразд. Ти ж не знав, що вона та сама дівка. Вона й мене добряче в дурні пошила. Дременула з-під носа. Зрештою, ніхто не чекав її з ключем Оракула. І де вона його взяла? Невже поцупила в старого блазня? Нічого. Мої хлопці направилися зараз до неї додому, вони гарно вишколені. Ключ ми добудемо. Силою, навіть якщо доведеться її вбити. Молодець, що відразу повідомив. Усесвіт скоро належатиме тільки тобі. Роби з ним, що хочеш. Створюй нові світи, пануй над ними. Мені потрібне лишень Біловоддя. От ліквідуємо малу комаху — і все…

— Спрямуй хлопців і в центральний історичний архів та бібліотеку. Там, звісно, нема чого шукати, залишилися тільки руїни, але вона так не думає. Достобіса зухвала дівка. Хвалилася подругою матінки, котра ніби колись там працювала, тому може допомогти. Ох, ті смертні. Щойно подумаєш, що тебе важко здивувати, як… з’являються: така собі баба-знахарка Горпина та безсмертна онука Мальва в тебе на порозі та якраз напередодні кінця світу! Лякала мене Біловоддям. Навіть притчі розповідала, совістила. А мова яка? Жах просто. Розмовляє, наче смертна.

Далі розмови Мальва не чула. Хоча чоловіки крокували доволі повільно і час від часу зупинялися. Обережно виткнула голову зі склепу. Повалені дерева та купа сміття заступали весь краєвид. Постаті Числобога та Шепота віддалялися. Краєм ока вихопила ще когось. Вчасно заховалася. За Шепотом та Числобогом назирці йшла охорона. Троє чоловіків зупинилися перед входом до склепу. Діра-вхід була рясно завалена, і, звісно, охоронців геть не цікавило, що там усередині. Бо нічого підозрілого вони не запримітили. Мальва з нетерпінням чекала, коли вони заберуться. Хвилини здавалися жуйкою, тягучою та липкою. Нарешті все закінчилося. Охорона почала спускатися. Видно, Шепіт та Числобог поверталися іншою дорогою.

— Добре, що пішов дощ і на землі видно їхні сліди, — прошепотіла сама собі. — Я по слідах дійду до брами. Немає ніц на зле, щоб не вийшло на добре.

— Там можуть бути охоронці, — обізвалася бабуся, схоже, що вона давно вже не спала й уважно слухала. Вона таки мала слушність. Там могли зостатися охоронці. — Онучко! Я піду перша. Навіть якщо зачеплять — не біда. Змушені будуть показатися. А ти зорієнтуєшся тим часом. І не переч мені, Мальво. Скільки там залишилося до кінця світу? Чула сама… Три тижні — не більше. А коли ти зробиш все правильно, то врятуєш усіх і мене теж.

Мальва не заперечувала. Вона пригорнулася ніжно до своєї бабусі, сказала, що дуже її любить і завжди любитиме. Горпина пішла.

На горі й справді була охорона. Правда, не дуже потужна. Мальві чомусь здавалося, що мало би бути принаймні троє-четверо вояків, щонайменше двоє. Але один? Решта, напевне, вирушили на пошуки Мальви в місто. Одних направили до батьківського будинку, інших — в архів та бібліотеку. Цікаво, у яку? То вже хай Числобог вигадає.

Охоронець зупинив бабусю. Вона щось йому пояснювала, він теж старався в чомусь її переконати. Тоді схопив за руку і потягнув за собою, донизу.

Бабуся навмисно голосно розмовляла. Мальва слухала неуважно. Стара вигадувала на ходу байку про якусь карту і архів, де та карта захована. Це все робилося навмисно. Щоб Мальва могла чути, як далеко охоронець, і знати, коли стане безпечно вибратися зі сховку.

Виповзла врешті. Майже рачкувала, уважно вивчаючи сліди. Вони привели її на те саме місце, де вона вчора була та обнишпорила там кожен сантиметр. Почала по-новому досліджувати все довкола. Кожну травинку, кожен камінчик. Брами не було. Всілася на землю, витягла ключ, покрутила його в руках і ледве не розридалася. Що далі?

І чи буде те далі?