Розділ «Дара Корній Зворотний бік світів »

Бабуся Горпина нічого не знала про існування у світі Єдиного Бога брами переходу. Але знала чоловіка, який міг щось про це чути.

— Тільки б він був живий, онучко! Він мешкає недалеко, на вулиці Шевченка, у старому двоповерховому будинку. Той пан колись до мене привозив на лікування свого сина. Виховував його без дружини, яка чогось від них пішла. Син став пити, і то сильно. Спинитися ніяк не міг. Традиційні лікарі не дуже допомагали. Тож мої травички та замовляння — остання надія на порятунок. Ми розговорилися. І він мені дуже багато цікавого розповів про Львів, про його сакральні пагорби з річками та підземними морями, про старі капища та святилища. Згадував він і легенди, у яких були присутні багатоголові змії та часові переходи. Слухала то, як казку… Зрештою, моє лікування теж можна казкою назвати, правда ж? Останній раз ми з ним бачилися, коли ти в перший клас ішла. На твоїй першій шкільній лінійці. А його онук тоді школу закінчував. Випускник. Батьки не змогли прийти, якісь в обох справи були, то дідуся спровадили. Хвалився успіхами сина. Моє лікування допомогло. Син таки кинув пити. Дав мені свою адресу, сказав, щоб при нагоді заходила в гості. Більше десяти років минуло. Звати його Ігор Васильович. Може, він там уже й не живе? Та треба спробувати. Усе ж якась надія.

Добре, що не довелося Мальві з бабунею переправлятися через норовливу Полтву. Вони мешкали на одному березі з паном Ігорем. Рушили негайно. Мальва добре розуміла — часу майже не залишилося.

Двері відчинив на диво моложавий світлоокий пан. Вбраний у потріпані джинси, бруднувату картату сорочку та сіру безрукавку. Мальва навіть подумала, що пан незле зберігся, якщо взяти до уваги те, що за віком він трохи старший від бабусі Горпини. Чоловік крізь ледь прочинені двері строго запитав:

— Вам кого, шановні?

У нього за спиною насторожено гавкнув пес, тоді знайшов шпаринку між дверима та ногами господаря, гавкнув ще раз та висунув свого носа, вивчаючи непроханих гостей.

Мальві пес дуже нагадав того, котрого вона бачила вранці на Кортумовій горі. «У тебе глюки. То ти Симаргла бачиш, то пси тобі двояться. Це звичайний дворовий пес, а вони доволі подібні», — заспокоювала себе.

— Ану вмовкни! — цитьнув господар. Пес для годиться ще раз гавкнув та позадкував углиб помешкання.

Бабуся, котра стояла за спиною Мальви, трохи знічено заговорила:

— Доброго дня, Юрію! Ми до пана Ігоря, можна його? Синку, ти мене не впізнаєш?

Бабуся Горпина вийшла на світло, так, щоб чоловік міг її розгледіти.

Він якусь мить пильно вивчав жінку, відтак розчахнув двері та почав радісно посміхатися:

— Пані Горпино, це ви? Вибачте, не впізнав. Поки ви не заговорили. Темно ж на сходах. Дуже радий вас бачити! Заходьте, заходьте, не будемо ж на порозі розмовляти. Не годиться. А це ваша онука, так? О, тато розповідав, що зустрів вас у школі, коли ви привели її до першого класу. Хм… Як час летить! Уже доросла панночка!

Зайшли в помешкання. Вузький коридор, що вміщав вішак та невеличку шафку для взуття, привів їх до просторої кімнати з величезними вікнами. Колись, певно, це була вітальня. Тепер вона служила пану Юрію і складом, і кухнею, і спальнею. Була аж по стелю напхана різним антикварним мотлохом: вазами, фаянсовим посудом, срібними тарелями, ножами та ложечками. Колись цінне тепер укривалося пилюкою у ящиках, на шафах, у прочинених навстіж антресолях. Книжкові полиці, запнуті павутинням, були забиті старими фоліантами. Ніхто давно в них не зазирав. Мальві стало сумно від споглядання такої розкоші, розкиданої по квартирі і зараз не потрібної нікому. Стіни завішані старими картинами, з-під яких звисають брудні смуги старих шпалер. Картини, мабуть, перекочували до помешкання пана Юрія з картинної галереї або приватних колекцій. Бо деякі Мальва впізнала як колишні експонати палацу Потоцьких, що на Коперника. Але ані картинної галереї, ані самої вулиці Коперника у Львові вже не було. Полтва та землетрус поховали їх назавжди.

Під вікном звичайний кухонний стіл із табуретками. Під столом розлігся пес пана Юрка. Мальві здалося, що собака уважно стежить за нею. Старалася не зважати на це. У куті невелике ліжко, закладене брудним одягом. Усе це та й пліснява, котра густо вкривала кути кімнати, створювало неприємний запах.

Мальва аж здригнулася від розуміння, що коли вона не зможе нічого змінити, то ця квартира із мотлохом стане останнім нагадуванням про існування колись прекрасного світу Єдиного Бога. Але для кого? Усе гинуло.

Пан Юрій радісно метушився біля кухонного столу. Заходився їх пригощати. Певно, не часто в нього бувають гості. Мальва одразу звернула увагу на розкішний перстень на вказівному пальці лівої руки чоловіка. Вона точно його вже десь бачила. Зрештою, усе можливо. Пан Юрко любив старі речі, таку слабкість можна пробачити, особливо коли помирає світ. Тим часом господар вихвалявся чаєм. Казав, що назбирав трави в околиці, насушив і ягід, і грушок з яблуками. Смачний чай у нього. Запашний. А грубка-буржуйка — ще та помічниця, на якій і зварити можна, і зігрітися. Невибаглива. Деревом палить, інколи вугіллям. Тут неподалік, несподівано для себе, натрапив на закинутий склад з брикетами та вугіллям. Перебрався в одну кімнату жити. Так зручніше. Скільки йому треба? Аби з ранку до ночі. Що їсть? Городик невеличкий під вікнами має. Тож овочі свої є. А за м’ясом до лісу ходить. Там сильце поставить, там капкан. Та й пес йому дуже допомагає. Справжній друг. Зрештою, дикий звір частенько блукає вулицями міста чи то ліпше сказати — того, що залишилося від міста. Чоловік розповів, що його батька, як і дружини сином, немає в живих. Залишився тільки він, але то до пори до часу. Змирився зі своїм існуванням. Не треба прискорювати те, що неминуче станеться. Вони не стали розпитувати, як померли його рідні. До смертей тут звикли, бо всі ці історії дуже схожі.

Горпина навіть не знала, з чого почати розмову, як запитати пана Юрія про те, що колись повідав його батько. Вона намагалася пояснювати, добирала слова, але, певно, чоловік її не дуже добре розумів. Пан Юрій розгублено кривився. Він не міг утямити, чого від нього хоче ця стара жінка. Пес тим часом нашорошив вуха, сів і невдоволено вищирився.

Пан Юрій цикнув на нього і продовжив здивовано видивлятися на Горпину. Та щось у цій картині не давало Мальві спокою. Отже, пан Юрій мав родину і втратив її. Так? Так. А де хоч одне фото з його рідними? На стіні, чи на столі, чи бодай у серванті між горнятами. Порожньо. Чи не дивина? І раптом вона згадала сторінку з Тестаменту Чорнобога, у якій описувалися верхні боги, діти Сварога. Знову глипнула на перстень пана Юрія. Звісно, легко подумати, що це антикваріат. Як і картини на стінах, посуд на стелажах чи книжки в шкіряних палітурках… Таки вона тугодумка. Як насправді все просто… Чоловік, собака…

Горпина далі розпитувала пана Юрія. Той грав вар’ята, котрий ніц не розуміє і в очікуванні, коли непрошені гості врешті заберуться, трохи занервово крутить перстень на пальці. Зрештою Мальва не втрималася. Її ця комедія дістала: