Розділ «Олівець із напівстертим написом»

Деякий час мовчать.

Випивають, закусують, випивають, закусують. За вікном з гуркотом проноситься зустрічний потяг, на кілька секунд затуляючи сонце.

— Скажіть, — наважується майже-дід, — ви вірите, що одна людина може змінити історію?

Зустрічний проїхав, у вагоні посвітлішало.

Здоровань знизує плечима:

— Прикладів — безліч. Візьмімо Христа. Візьмімо Магомета. Візьмімо, нарешті, Гітлера. А чому ви?..

— Я ж чому питаю, — перериває майже-дід. — Ця війна. І спека ця дурнувата. Все одне до одного, — він витирає рукою спітніле обличчя. — Все одне до одного. Але ж не може бути, щоб… — зітхає і нахиляється до співбесідника: — Уявіть собі: олівець. Звичайнісінький олівець, чорний, із золотистими літерами на одній з граней. Літери, щоправда, не всі читалися, фарба стерлася. Можна було розібрати лише «ол…в…ць чар…ний». І все. Знайшов я його на пошті — валявся на столику, поруч із бланками. Я передплату оформляв, сів, узяв спершу олівець, потім збагнув, що треба ж ручкою заповнювати — ну, й поклав його до кишені. Не думаючи — мені ж він триста років не потрібний, хіба я крадій? А помітив лише вдома. Виклав на тумбочку поруч із телефоном, збирався занести назад на пошту. На літери уваги спершу не звернув. Зварив собі вечерю (я сам живу, ось уже два роки буде, як дружина померла), вечерю, значить, зварив і сів телевізор дивитись. А тут — телефонний дзвінок. Виявляється, давній приятель — і ми з ним теревенили кілька годин. А я, знаєте, люблю, коли по телефону балакаю, всілякі візерунки на папері виводити. У мене навіть спеціальні аркуші лежать, щоб було де. І от я розмовляю з Борпаличем, розмовляю, а сам малюю різні паркани та іншу дурню. Малюю-малюю, потім долонею на мить затулив — і відчуваю: паркани наче опуклі стали! Подивився — немов справжні.

Я спочатку гадав, то через тіні або сутінки — в кімнаті саме стемніло, а потім ми добалакали, попрощалися і я увімкнув світло. І от, уявіть, лежить на аркуші паперу найсправжнісінький парканчик заввишки з сірникову коробку, завдовжки — сантиметрів десять. Із дощечок, але без цвяхів — тому коли я спробував його підняти, він і розпався на ці дощечки. От що б ви подумали?

— Тобто? — не зрозумів здоровань. Їсти він давно припинив, споловинену пляшку передбачливо відсунув подалі від сусіда й дивився на нього сторожко: от, мовляв, як буває — пригостиш людину, а в неї дах і їде, не питаючи дозволу.

— Ну, якби з вами таке трапилося, — уточнив майже-дід.

— Зі мною таке не трапляється, — значуще промовив здоровань.

— Думаєте, напився і голову вам задурюю? А уявіть, що я думав, коли цей парканчик у руках тримав? Я ж хильнути чарчину люблю, але не зловживаю. Одного разу на дні народження сестриного чоловіка наклюкався, прокинувся — ні чорта не пам'ятав. Відтоді міру знаю і ніколи вище планки не перескакую. А тут — таке. Я кинувся роздивлятись дощечки. Справжні, неначе китайське мініатюрне дерево… — («Бонсаї» — автоматично підказав здоровань) —…розпиляли. І пиляли рівно, по клітинках — як я малював, так і пиляли. І тут я здогадався іще дещо намалювати. Зобразив квітку. Дивлюся — твою дивізію, точно! — лежить квітка, розміром ось із мій мізинець, але з пелюстками, колючечками, все як має бути. Ну, я не розгубився, квітку в долоню і — до сусідів навпроти. У них син Дмитро звіриною захоплюється, всіляких пташок-комашок у хату тягне; ну ж бо, прошу, скажи мені, що це за рослина? Він хапнув з полиці довідник, погортав, сяк-так квітку мою порозглядав; дивлюся: в очах вогники запалали. Можна, питає, до завтра залишити «екземпляр». А чого ж не можна? Можна. Назавтра з'являється до мене і з порога проголошує, мовляв, нема в природі такої рослини, ви, дядько Сергію, новий вид відкрили. Ну, квітку я в нього відібрав, навіщо мені зайві клопоти? Тим більше, що на той час я вже деякі експерименти провів і остаточно впевнився в тому, яким чином такі квіти на світ з'являються.

Він замовкає, повз нас проходять двоє хлопців у футболках «Динамо-чемпіон» — покурити в тамбур.

— Кажете, олівець, — чи то здоровань повірив, чи то вирішив підіграти.

— Саме він! Виявилося: що ним не намалюєш, все… уречевлюється, чи що. Головне, потрібно рукою або чимось іншим накрити малюнок, лише на мить — а потім піднімаєш, і воно вже… існує.

— Та-ак, знатна штуковина була б…

— Вважаєте? Я також на початку вирішив: оце так-так! Пощастило нечувано. Як гадаєте, що намалював після квітки?

Здоровань стенає плечима: йому спекотно і нудно від вигадок попутника, до того ж він ще не доїв, але хрумкотіти огірком незручно, доводиться терпіти і слухати.

— Вентилятор! — зізнається майже-дід. — У мене в кімнаті завжди задуха, от і вирішив… Давно мріяв, між іншим! Любовно так вималював усі лопасті, корпус, кнопочки «швидше-повільніше», шнур, вилку. Вентилятор, само собою, уречевився. Я вилкою в розетку — не всовується. Відстань між штирками маленька. Я заміряв, перемалював. Вставив, увімкнув. Не працює. Думаю: в механізмі якісь неполадки. Розбирати корпус, а корпус не розбирається! Ну, розбив я його врешті-решт молотком. Розбив, зазирнув подивитись, у чому річ — усі деталі на місці. Ну, всі до однієї (я ж трохи в техніці кумекаю, знаю, що кажу). І — не працював, хоч ти лусни!..

Уболівальники-«динамівці» повертаються, змушуючи майже-діда вкотре перервати розмову.