Розділ «Чудове перетворення»

Славко похитав головою і звернувся до свого супутника:

— Цей череп мав колись язик і міг співати, а той мугир жбурляє його, немов то щелепа Каїнова, найпершого вбивці!

Онук старої перевів подих, а в неї аж підкотився до горла бридкий жмут. Зі сцени доносилося:

— …теж можливо?

— Атож, мій принце.

— Хай там як, а тепер у цій голові панує пані Черва; щелепа відпала, а по тім'ю цокає лопата гробокопа. Чудове перетворення, якби ми здатні були його спостерігати від початку до кінця. Чи варт було плекати ці кості, якщо вони врешті тільки й годяться на те, щоб ними грати в паці?

— Мамо, тобі погано? — прихилилася до неньки Рита.

— Не турбуйся… Усе… гаразд…

Вона впізнала ту шкалубину, що була на лобі черепа, який валявся на сцені. Тепер вона знала, чому скелет не приходив.

І більше не прийде.

— Мало не забула, — сказала вона, судомливо хапаючись за потаємну кишеню пальто. — Ось, принесла Славкові. — Стара віддала Риті рукавичку — всього одну. — Другу я зв'яжу пізніше. Ниток не вистачило.

— Дякую матусю. Я привезу тобі нитки.

— І не думай! — Що вона скаже дочці, коли та побачить її злидні? — І не думай! Я сама куплю собі ниток.

А що, і справді? Вторгує і купить. І зв'яже Славкові другу рукавичку. Хоч якась пам'ять лишиться в онука.

— Добре, мамо, не буду.

— От і чудово, доню. От і чудово.

11. На цьому, власне, історія зі скелетом і старою закінчується. Ні, вона не померла через день після вистави, в якій брав участь її онук і… ще один знайомий. Вона навіть стала почуватися значно краще. Стара, як і раніше, торгує сигаретами на Лук'янівці, тільки тепер менше свариться з Філіпівною й часто запрошує її до себе в гості. Або ходить у гості до неї.

А ще вона потроху збирає гроші на нитки, аби зв'язати внукові другу рукавичку. І над ліжком… — я не певен, але мені чомусь здається, що там більше не висить чорно-червоний рушник із чоловіком у картузі.

І… Так, зрештою, розумію, що це зовсім із галузі фантастики, а все-таки… Знаєте, у ті хвилини, коли день переходить у вечір, у сутінках поряд із жовтим кіоском, де продаються тролейбусні квитки, можна вгледіти високу худорляву постать. Люди проходять повз неї і не помічають, а якщо й кидать короткий погляд, одразу забувають про бачене. Точніше, про небачене, бо, погодьтеся, людина зі здоровим глуздом навряд чи зможе побачити на тролейбусній зупинці скелет… Або білого чоловіка із крилами, або волохатого рогача із хвостом та ратицями, або коротуна у блазнівському ковпаку, або… Словом, нічого вони там не бачать. Мабуть, тому що там нічого немає.

А все ж...