Розділ «Чудове перетворення»

Стара подивилася на фотографію, наче бачила її вперше, звелася на ноги й потьопала в кухню:

— Ходімо, я чай приготую.

— Гаразд, — погодився скелет. Мабуть, він багато чому навчився за останню добу і тепер уже не квапився із вибаченнями.

— Розповідай, як живеш? — уже на кухні запитала стара.

Чи вона призабула, що тільки вчора бачилась із ним, чи… Хто її знає, стару?

— Та так, — мовив скелет. — Ось до школи пішов.

— Куди?!

— До школи. Треба ж якось учитися.

— Узяли?

— Узяли.

— Узяли?! Як кого?!

Він зніяковіло потер носовий отвір.

— Ну!

— Скелетом узяли. Їм саме в біологічному кабінеті не вистачало муляжу. Тепер я там… Працюватиму. А заодно вчитимуся.

Стара скрушно похитала головою:

— Що вигадав. Воно тобі треба?

— А як же жити?

«Сміх і гріх! — подумала вона. — Куди тобі, кістякові, жити? Ти й померти як слід не спромігся! — вештаєшся он по світові, людей каламутиш…»

— Що ж ти робитимеш?

— Людям допомагатиму, — не замислюючись, відповів скелет. — Я поки ходив, бачив: вас багато — таких, як ти. Мені здається, що майже всі навколо — нещасні. Вони сміються, плескають одне одного по плечу, бажають здоров'я, а… Знаєш, в очах у них порожньо. Нічого живого, нічого справжнього.