Розділ «Сергій Ухачевський Карпатський капкан»

— Мсьє гольова… Что означают пєрвій после войни віборі в Совєтской Украйнє для люді Галісіа? — і дістала із клатча невеликий записничок і ручку.

Голова, витираючи з чола піт і поправляючи стару, засмальцьовану краватку, заявив з патетикою:

— Поперзавсе… Народ у нас єдиний, а не тільки з Галичини… Ось подивіться: наші молодята. Вона — місцева дівчина, він — із Києва. А це — поперзавсе — наша столиця. Чули пісню? — наспівав: — «Белой акации гроздья душистые Вновь аромата полны, Вновь разливается песнь соловьиная В тихом сиянии чудной луны»! Її у нас в Києві ду-у-же люблять. Кхе-кхе… Так ото ж…

…Лейтенанти змилися першими. За ними тихцем — Крижень з Ернесто та Івченком. Тільки Трохимович ще кілька хвилин сидів і слухав, що виголошував голова, й час від часу під носа собі бухтів: «Разумнік! Вось разумнік ти, Мірон Мікітавіч! Попьорзавсьо так попьорзавсьо. Ай, малайчина»! Але коли роззирнувся й побачив, що всі пішли, розчаровано звівся й вийшов, бубнячи під носа: «Адзін дурни вярзє, а я слухаць»? Він вийшов на вулицю й пильно придивився до того, що тут без нього діється.

Лейтенантів розморило, вони сіли на лавці під старою стайнею й п’яно спостерігали за тим, що тут відбувалося… Івченко кудись зник. Трохимович про нього подумав: «А што зробіш — службу государєву служиць треба нават у бєспритомним стане. Ясна — пайшов адсипацца. Га-га-га». Ернесто з Крижнем скраю стола випивають, явно знову згадуючи війну. Трохимович рвонув до них і одразу повідомив про враження від інтерв’ю: «Мікітавіч вярзє глупства, я слухав-слухав — і попьорзавсьо да вас»! Крижень підсунув йому чарку й налив.

І тут завівся Рудий. Він почав награвати коломийки на цимбалах, веселити гостей, підколювати віватами:

Ой, весіллє ти весіллє,

Всюди тебе чути!

Старій бабі й те охота

Сюди завернути!

А цимбалам ковбаси,

А цимбалам сала,

А цимбали звар’ювали,

Грати перестали!

До весільного куреня почали сходитися гості: діти, вихователі сиротинця, тітки й дядьки у вишиванках, в гуцульських строях, довоєнних костюмах — цей людський рій гуде, підспівує Рудому, пританцьовує. Надійшов аптекар із синцем під оком і сулією спирту під правою рукою, лівою вів за собою синка. У нього був піднесений настрій. За ним, важко перебираючи ногами, сунула його дружина. Вона важила не менше центнера, в роті було повно золотих зубів, і ними вона висвічувала, посміхаючись до людей, що вітали її. Вона для кожного знаходила слово, по голівках гладила діточок, які підбігали до неї. Усі до неї зверталися «цьоця Хвіра». І поки аптекар спілкувався зі старостою-розпорядником весілля, цьоця Хвіра раз по раз зверталася до молодичок та дівчат і щось їм розповідала. Вона була найвідомішою місцевою повитухою й свахою.

Рудий, побачивши цю сімейку, заспівав їм вівата:

Два рабини з Палестини Хрумали цибулю,

Третій рабин голопузий Крутив собі дулю!

Три рабини з Палестини їли з салом кашу,

А четвертий голопузий Тріскав пісну квашу.