Розділ «Сергій Ухачевський Карпатський капкан»

— Мамо, а ти мені обіцяла привезти подарунок.

Вона відпустила обійми, взяла сина за руку й повела у вітальню. Сувора міс Блеклок цього разу прихильно привіталася з хазяйкою, з похвальбою подивилася на Адама, котрий весь минулий місяць поводив себе достойно, чемно; узяла валізи місіс Сміт і понесла їх за господинею.

Хелен із сумки дістала стос фотографій та паперів. Пояснила сину:

— Це пам’ять про твого дідуся. Він був героєм… — враз серед них помітила ланцюжок з хрестиком. Її очі радісно спалахнули, вона притиснула хрестик до щоки. — Господи! А я думала, що загубила… А це, — показала хрестик синові, — ще одна згадка про ще одного великого героя. Дуже великого…

— Мені подобаються герої!

— Я тобі про нього потім розповім.

Західна Україна. 1946 рік, 19 вересня,

ліс, за 15 кілометрів до кордону з Польщею,

пізній вечір.

Крижень глянув услід, як силует коханої губиться між деревами. Сторожко роздивився. Перед ним між стовбурами дерев виникли тіні. Вони йшли ланцюгом, стиха перемовляючись. На мить йому примарилося, що це — силуети в німецьких одностроях. Колись їх з Моді так уже ловили. Струснув головою. Ні — радянські солдати вперемішку з «партизанами». Він кинувся вбік, відводячи їх від напрямку руху Хелен. Він водив їх по лісу півночі, поки нарешті не зупинився, підняв руки й сказав: «Свої, слава Богу»! Але отримав прикладом між лопаток і впав обличчям на землю. Сотник Гачок наступив чоботом йому на шию і придавив.

— Догрався, полковнику… — просичав Гачок. — А моя гра тільки почалася.

— Дурень ти, Гачок, хоча й сотник… Моя гра ніколи не закінчиться, бо я граю у надто серйозні ігри. Дуже серйозні.

Гачок задумався і забрав ногу з шиї Крижня.

Москва, Кремль. 1951 рік, 2 квітня,

кабінет Сталіна,

16:00 за московським часом.

У кабінеті обстановка не змінювалася давно. Хазяїн не любив кардинальних перемін, особливо в інтер’єрах. Усе тут мало бути таємничим, загадковим, розмитим. І головне — більше напівтонів, напівмороку. Із цього мороку хижаку завжди легше нападати… Та сьогодні нападати не було на кого, з ним у кабінеті був лише Берія, який розповідав про чергову жертву своїх інтриг — Абакумова.

Сьогодні Сталін був у доброму гуморі, слухав розповідь Берії, посміхався, походжаючи по кабінету, й задоволено смоктав люльку. Коли Лаврентій закінчив, Йосип Віссаріонович вирішив:

— Абакумов — тварь продажная… Лаврентий, как мы могли столько лет не замечать у себя под носом предателя?!

— Виноват, товарищ Сталин, — Берія звівся з-за столу.