Розділ «Том перший РЕТТІЯ»

Хоча мрія про вічний день або вічну ніч — вічних бодай на території Майорату впродовж проміжних чотирьох років! — не полишала лицарів-добровольців.

CAPUT II

«ВОНИ БИЛИСЬ ДЕНЬ, ВОНИ БИЛИСЬ НІЧ — ПОЛЯГЛИ УСІ, ТА НЕ В ТОМУ РІЧ…»

Пудрениця вігіли виявилася вищою за всілякі похвали. Приступаючи до огляду кімнат зниклих — не хотілося думати, що загиблих — квесторів, барон трохи заздрив можливостям Тихого Трибуналу. У нього самого, аби зібрати таку безліч відомостей про Орден, пішов б щонайменше день роботи. Цілий день чхати від пилюки скрипторіїв Приказу, сваритися з архівними щурами, щоб підняли свої худі зади та зволили попорпатися на стелажах! Вічний Мандрівець, а життя ж таке швидкоплинне! Треба подати рапорт про необхідність впровадження досягнень…

Він відволікся на хвилинку, аби викликати двох лікторів і відправити з дорученнями. Першого — до «топтунів», другого — до «стояків»: так квізитори не без презирства називали дві гілки столичної варти — патрульної та брамної. Нехай з’ясують, чи не було помічено на вулицях і на виїздах з міста підозрілих возів. Конрад розумів, що спізнився — за ніч із легковажної Реттії можна вивезти всіх небіжчиків оптом і в роздріб! — але порядок є порядок.

Внизу Генрієтта ходила по камінній залі, вимірюючи рівень, спектр та інші параметри викиду мани. Через це «Притулком героїв» гуляли протяги й у ніс шибало грозою.

— Ваша світлосте! Якщо які цінності, то ви зверху лишіть! Щоб відразу видно…

— Майно гостей, що остаточно не розрахувалися з хазяїном, частково належить власникові готелю… Кодекс Спорів, розділ «Про несплату», стаття третя-прим…

— Добродію Трепчик! Заберіть свого стряпчого, поки я не викинув його у вікно!

— Замах на адвоката, нотаріуса та стряпчого при виконанні…

— Другий поверх, ваша світлосте… невисоко там…

— Ану геть звідси! Обидва!

Огляд барон почав з кімнати племінника. Вивчаючи одяг у громіздкому комоді, перебираючи особисті речі, нашвидку гортаючи забуті на ліжку «Стратагеми», «Щось із нічого» і «Рецепт випадкової перемоги», він ніяк не міг зосередитися на слідстві. Записаний у «Книзі родів» як прямий фон Шмуц із префіксом «високоповажний» і титулом «Ваша світлість», Конрад не був особливо близький з молодим родичем, який значився по лінії Шмуц-Міелів з нижчим префіксом «шляхетний». Та й бачилися вони всього раз чи два на рік у родовому замку — на сімейних торжествах, яких баронові через відданість обов'язкові не вдавалося уникнути… А ні, ще в Літтерні, на водах, де юний стратег-студіозус застосовував знання на практиці, морочачи голови дюжині палких молодиць! Незважаючи на витівки, властиві юності, незважаючи на випадковість їхніх зустрічей, юнак викликав у суворого обер-квізитора незрозумілу симпатію, даруючи у відповідь щиру прихильність до блискучого столичного дядечка.

Це, мабуть, тому що Хальдріг Розбійник, батечко Германа і молодший брат Конрада, викликав у обох однакові почуття. Іноді барон жалкував, що замолоду, переїхавши до столиці, за згодою батька підписав відмову від земельних претензій на користь Хальдріга. І часто сперечався зі своїм духівником, який стверджував, що братовбивство — тяжкий гріх.

Поза сумнівами, батьківський норов і штовхнув юнака на слизьку стежку лицаря Зорі. Якщо ти рано втратив матір, тиху й залякану жінку, якщо тобі все життя дорікають за легкодухість, а поруч бешкетує кошлатий і бородатий варвар, єдиний сенс життя якого — розпуста, ненажерливість, пияцтво та розбій на дорогах, на превелику радість сусідів, таких самих любителів пробивання чиїхось голів!.. Хіть-не-хіть сам загрузнеш у смердючому болоті провінції, або цілковито переймешся випадковою ідеєю, благородною і нісенітною. Якби не втручання обер-квізитора, який приїхав у Шмуц, аби побути біля батькової домовини — цей скорботний обов’язок братик Хальдріг перетворював на муку! — молодий Герман нізащо не отримав би дозволу виїхати в Бравалль.

— Університет? — запитав, а скоріше, ригнув Хальдріг, якого мучило похмілля. — У нашому роду досить і одного розумника!

Хоча навіть одного забагато, як на мене… Агов, Конні, давай-но розважимося на кийках?

Конрад спершу відмовився, а потім раптом передумав. Брати розважилися на кийках, і обер-квізитор не залишав цього заняття доти, поки Хальдриг не підписав письмового дозволу на від’їзд сина. Втім, довелося попрацювати ще й позаурочно, зате Германові було виділено стипендію з доходів баронства.

Струсивши спогади, обер-квізитор кинув «Стратагеми» назад на ліжко, опечатав кімнату племінника й рушив далі. Симпатія до Германа дивовижним чином поширилася й на інших квесторів. Мабуть, у всіх були непорозуміння з батьками, а можливо, і з однолітками, якщо дітей занесло до лав горезвісного Ордену. Уявити благополучну людину, що ризикує життям у пошуках Пупа Землі, тим самим підтримуючи існування цивілізації, байдужої до рятівника, Конрад не міг.

Напевне, саме тому він любив слухати балади заїжджих трубадурів.