Розділ «Частина друга»

— Все! — сказала Лариса, і я побачив у неї на очах непросохлі сльози.

— Тут є готелик,— сказав я,— але до нього задалеко йти. Підемо в готель чи на станцію?

— А чого в готель?

— Ну, може, наморилася,— сказав я.

— Ні, додому! — мовила вона якось безпомічно.— Я хочу додому!

— Гаразд,— згодився я.— Все одно більше нічого тут не побачимо.

До Потьми дісталися без пригод. Навпроти нас сиділа жінка з дитиною-підлітком, які говорили українською мовою; жінка, очевидно була селянка. Я зрадів, що зустрів земляків, і спитав, звідкіля вони.

— З Молдавії,— відказала жінка.— Їздили її батька провідувати.

— А багато вас там, українців?

— Нє, ми не українці,— сказала жінка.— Ми хохли.

Я спробував їй роз’яснити, що “хохли” — це російська зневажлива назва українців, але жінка моїх резонів не сприйняла і замовкла. Я замовк і собі. Лариса дрімала, поклавши мені голову на плече, а я дивився в сутінки, які обплітали концтабори: паркани, сторожові вишки, бараки, якісь будиночки, де вже горіло світло; сутінки були сірі, драглисті; здавалося, вся ця дивна, обплетена колючим дротом земля потопає в сутінках недаремно, бо сама їх творить. Пливе від незугарних забудов, колючого дроту, вишок, солдатів з автоматами, сірих людей, які зупинилися й дивляться на поїзд порожніми очима пітьми. Ми ж повільно сунулись у тих сутінках, як вуж-полоз, вилазили з цього сутінкового, теменного світу, а потопали у тьмі ще густішій. І здалося мені, що ця пітьма жива, бо вона наповнена сотнями, тисячами, а може, й десятками тисяч стражденних людей, які її чекають, щоб почати у ній будувати примарні замки власних мрій та сподівань. Я думав про те, що в’язнями тут не тільки ті, кого стережуть, але й ті, хто стереже,— вони, може, більшою мірою в’язні: солдати чинять те, що їм наказують, мимовільно, а обслуга зачинила себе в тюрми самохітно. І все це сплетено в один вузол колючим дротом, безліччю дроту — якась безконечна й химерна мережа з дощок, дроту і цегли, між якої, як мухи в павутині, снують люди-тіні. Весь цей світ ніби пригашений, поринутий у пітьму навіть удень, бо на всіх накладено печатку тьми, навіть на вільних людей, котрі тут живуть і не служать у таборах. Бо й вони обплетені тим-таки дротом, бо й вони мусять пристосовуватися до законів пітьми та й живуть завдяки пітьмі. І всі ці люди в одностроях, чи робах, чи в тільниках, чи в іншій, “вільнішій”, одежі мусять коритися якійсь диявольській силі й волі — гігантському сірому спрутові, який повільно їх і душі їхні пожирає. І мені стало страшно, що таке може бути у світі, мені стало страшно за людей, які не тільки байдужі один до одного, але й один одного ненавидять і навіть тут, а може, особливо тут, у владі пітьми, одні знущаються над іншими, а ті, над якими знущаються, де візьмуть силу для любові до своїх катів? І немає всім отим людям одним на певний час, а іншим назавжди виходу із цього сплетеного клубка, повитого пітьмою, тож копошаться вони, щось роблять, один одного стережуть, творячи пекло на землі. Але це пекло відрізняється від того, яке уявляли наші предки, із вогнем і вогнедишними печами — воно холодне, змерзле, навіть вогонь тут крижаний — подих цього пекла завмер у мене на душі жорстким клубенем, адже таких пекол на землі є безліч. Перед очима знову попливла колона сірих, на одне обличчя людей, хоч я напевне знав: не сірі й неоднакові вони, ті люди, а такі ж, як я чи Лариса, а може, й кращі за нас. Однак їх окунули у пітьму, і вони, хочуть чи не хочуть, мусять законам пітьми улягати. Тому вони на позір такі сірі, стандартизовані й такі страдженні, через це такі виснажені в них обличчя, і тільки очі їхні світяться, бо вогонь душ їхніх навіть пітьма не в силі погасити, а пекло, в яке кинуто цих людей, їхніх душ пожерти. Тому я й сказав сам собі в тому поїзді, що віз мене в царстві пітьми: не роби ближньому зла, не метися, не думай лихого про людей, їх не пізнавши, спробуй так прожити в світі, щоб ніхто на тебе не складав нарікань. Можливо, подумав я, у світі ти нічого особливого чи доброго не вчиниш, але, Бога ради, не помножуй у ньому зла, адже його й так забагато.

У Потьмі на станції була та ж картина: жахливий сопух і сонні люди на лавках, тільки цього разу їх побільшало: дехто лежав і на підлозі. З розповідей старих мордовців, у яких ми гостили, знали, що тут п’ють не горілку, навіть не самогонку, а бражку, тобто напівфабрикат для самогонки, а саму самогонку й не гонять. Очевидно, тим і пояснювався такий сопух; ми принаймні у приміщенні станції не могли втриматися й пішли гуляти на перон, не забуваючи, однак, напучення дружини Даля від перону не віддалятися, бо всяке може статися. І справді, повз нас часом проходили якісь нечупарні, зарослі чоловіки й пильно нас озирали — Лариса від цих поглядів зіщулювалася; я ж тримався у кишені за розкритого перочинного ножа. Було вже темно, і ми намагалися не відходити з освітленої площини. Щоб хоч трохи зігрітися, ми заскакували вряди-годи на станцію, але швидко звідтіля вилітали — сморід таки був нестерпний.

Нарешті під’їхав поштовий поїзд і зупинився: в один із вагонів почали вантажити пошту. Із найближчого до нас зійшов провідник і закурив.

— В Москву? — спитав байдужно.

— В Москву,— відказав я.

— Хатітє, садітесь к нам,— сказав провідник і повідомив, що плата така ж, як на пасажирський загальний.

Я подивився на Ларису. Поїзд, якого ми чекали, мав прибути за півтори години, а гарантії, що квитки будуть, ми не мали.

— А спальні місця у вас є? — спитала Лариса.

— Канєшно. Ви что — хохли?

— Українці,— сказала Лариса.