Розділ «Частина друга»

Ми пішли між дерев’яних будівель. Я постукав у потрібні мені двері. Відчинила жінка, яка уважно нас обдивилася й запросила в хату. У хаті сидів старий, патлатий і якийсь ніби зачумарений чоловік. Старий спитав, звідки ми знаємо його прізвіще. Я сказав; старі захитали головою, згадуючи тих, котрі гостили тут до нас. Жінка пішла до печі й почала там поратися.

— У нас бєдная єда,— сказав старий.

— Будем раді тому, що є,— мовив я.

Кімната була нечупарна, якась неприбрана, темна. Жінка вийняла з печі закопченого казана й насипала нам гарячої страви: пшоно і капуста з картоплею. Ми їли, а старий неквапно нас розпитував.

— С Украіни к нам много приезжают,— сказала стара, сіла на лавку й застигла.

Я вийняв гроші, старі спершу не хотіли брати. Але Вітличний попереджав, що гроші треба дати конче, і я наполіг.

Ми вийшли з хати, бо запах у ній був трохи засильний для наших цивілізованих носів, й опинилися знову на дорозі. Мали прогуляти півтори години, ходили дорогою, поверталися і знову ходили. Від двох недіспаних ночей у мене легенько паморочилось у голові, в Лариси, очевидно, також, бо вона майже не говорила.

— Ходім в управу, там у коридорі є лавки,— нарешті сказала Лариса.

— А може, в дімець до вогню?

Жінка була на місці, знову пустила нас до себе, але мала якісь справи, бо вийшла. Ми мовчки сиділи біля грубки і грілися. Мене почало хилити на сон, грубка перед очима росла, і мені навіть здалося, що то моя колишня піч, біля якої працював кочегаром. Зайшла жінка із відром вугілля й почала закидати його в буржуйку.

— Жрёть топліво, а тепла мало,— сказала вона.— Скоро пересменка.

Я спитав, чи і її має хтось змінити.

— У меня пересмєнкі нет,— відповіла вона.— Я сама тут работаю.

Я спитав, чи бувають вільновідпущені з політичних?

— Нет,— відказала жінка.— У них строгій режим.

І ось ми знову тупцюємо по дорозі. Почали підходити якісь люди й зупинялися, збиваючись у юрбу. Подібна юрба збилася й по той бік. Вийшло двоє автоматників й кілька солдатів. Солдати почали зачиняти дротяні ворота, що перегороджували дорогу. Приїхала машина, шофер просив пропустити його, але на нього уваги не звернули. Автоматник відтіснив нас далі від дротяних воріт, другий відігнав людей з другого боку. З такої віддалі перемовитися з Артуром ми знову-таки не могли, очевидно, все тут було враховано. Чекали хвилин з п’ятнадцять. Зрештою відчинилися ворота із робочої зони, і з них пішла вилаштована юрба абсолютно однакових, одягнених у сірі роби й бушлати людей. На головах стриміли якісь замизкані подоби шапок, люди йшли колоною, поверталися в наш бік, дехто кричав, питаючи, до кого приїхали. Більшість ішла мовчки: знужденілі, із виснаженими обличчями, але лиця до нас повертали, ніби хотіли пізнати своїх, а може, просто милуючись Ларисою. Йшли і йшли, і здавалося, не буде краю тому ходові. Було таке враження, ніби це не люди з цього світу, а якийсь епізод із фантастичного фільму. Зрештою колона пройшла, пробігали ще окремі постаті, що запізнилися,— Артура з ними бути не могло, отож ми й дивилися на них, як на чужих. Якийсь час на переході не було нікого, ворота зачинилися — ми німо чекали. І от знову порозчинялися ворота, і ніби та сама юрба пішла у зворотний бік: такі ж сірі люди й у такі ж лахи вдягнені. Але ми стрепенулися — десь між них мав бути Артур.

— До кого? — крикнув якийсь чоловік.

Я гукнув Артурове прізвіще.

— Йде далі! — гукнув мені вже інший.

Ми ледве розрізнили серед тих людей Артура, він підвів на привітання руку, а Лариса аж затанцювала від збудження, махаючи йому. Я теж махав, Артур ішов з розвернутим до нас обличчям і невідривно дивився, всміхаючись, а коли минув нас, весь час обертався. Зрештою востаннє змахнув рукою і сховався за розчиненими ворітьми. Ми перечекали, поки пройдуть усі, поки розсунули дротяну загорожу — автоматники пішли, а машини, завівши мотори, поїхали.