Розділ без назви (7)

Листів до царя ми не мали, а тільки листи, що погоджували нашу місію.

— Збирати ялмужну може в нас дозволити лише цар, — сказав голова, — ми тут влади на те не маємо. А без листів до царя вас до нього ніхто не пропустить, бо для цього треба дістатися принаймні до столиці.

— Як же нам дійти до столиці? — спитав я.

Голова зчудовано видивився на мене, ніби я був нерозумна дитина і не розумів таких звичайних речей.

— Неможлива річ, щоб дійшли ви до столиці, — жорстко сказав голова.

Тоді я вийняв образа чудотворної Пречистої, друкованого на папері, розповів про голос і волю Божу, через що я й подався в їхню землю, і мовив:

— Згідно волі Божої й за волею образу того іду, його вам і дарую, друкованого на папері.

Голова уважно обдивився образа й передав його розрядцям. Ті також пильно його обдивилися. Дивно, але це на них уплинуло.

— Коли веде вас Божа воля, — сказав голова, — воля наша перед нею значення не має. Але супровідного листа дати не можемо, бо ніхто вам такого не дав. Пишіть до воєводи, бо не в силі нашій розрішати такі діла.

Сказавши це, розвернувся і вийшов, а за ним і розрядці. Образа Пречистої вони забрали.

Я написав листа воєводі, але не врахував малої речі, що тут воєводи тимчасово не було, а тільки намісник його. Коли ж пішов до нього, вклонився, і назвав воєводою, і просив ласки, як у воєводи, він несподівано розгнівався, розкричався, що він не воєвода, а тільки намісник, що я, ідучи до нього на поклон, мусив би це знати і що я, мовляв, насмішки із нього чиню.

— Низько перепрошую, пане воєводо, — сказав я. — Не відав, грішний!

А що знову назвав його воєводою, а не намісником, якось так криво язик мій повернувся, він побагровів, ніби збирався луснути на моїх очах, і закричав, щоб я забирався з-перед його очей. Тут з’явилося двоє слуг, схопили мене за руки й потягли з покою геть, а в дверях мене зупинили, ті двері відчинили і раптом дали мені обоє одночасно сильного копняка, і я, ніби птах, вилетів у двері, проїхав на руках по дерев’яному ґанку, а тоді полетів зі сходів, а скотившись, підхопився на ноги і дав драпача, щоб не трапилося чого гіршого, а прибігши в гостинний двір, наказав Онисиму зразу-таки запрягати, і ми спішно виїхали з цього міста, де людей гостинними аж ніяк не назвеш, добре хоч те, що ми вирвалися з нього неушкоджені, коли зважити на те, що розповів козацький старшина. Поїхали ми на дорогу, що вела до столиці цієї землі, але на виїзді нас зупинили вершники (побачивши їх здаля, я злякався: чи не здеруть вони з нас святу одежу і не продадуть у полон), але виявилося, що це ті ж таки слуги намісника, вони сказали, що нам треба повертати додому, отже, їхати на той шлях, звідкіля з’явилися, і відпровадили нас туди, порадивши загрозливо, щоб ми не сміли повертатися, а для острашки влупили по нас і по коню карбачем, досить, признаюся, дошкульно.

Ми чимдуж подалися звідтіля геть, але в діброві, вже по заході сонця, раптом на діброву ту й на нас лягла велика хмара, що наче спустилась із неба, і послушник перелякано заволав:

Що воно таке, для Бога?!

Ми зупинили коней, і нас ніби тьма огорнула — позавмирали, не маючи змоги поворушитися, бо й справді дивні речі з нами відбувалися. Довкола витиналися дерева, і ті дерева раптом перетворились у схожі на людські постаті в розрідженій плоті, і ті сірі постаті обступили нас зусібіч, як ота юрба посполитих у першому драконському селі, і німо нас розглядали, немов небачених звірів, аж тут почувся якийсь шум чи гук, і постаті в розрідженій плоті покірно розступилися; я ж побачив, що до нас іде грубша та вища істота в розрідженій плоті, і була вона, як і всі інші, без голови, а тільки саме тіло.

— Він тут? — спитала істота.

— Тут, тут, — зашуміли сірі постаті.

— Тоді слухай мого голосу, — сказала вища істота. — Ти додому не повернешся, а підеш до царя. Коли ж прийдеш до царя, скажеш йому, що вже прийшла пора звитяжити йому і розширяти своє царство, а він це любить. І що розширить своє царство на Білу Русь, Чорну Русь і Малу Русь, себто Україну. І скажи, що таке тобі оповів образ Пресвятої Богородиці, — сказала істота, — що в хресті, Куп’ятицький. І хай візьме того образа на свої знамена, тоді всі йому, скажи, піддадуться, бо думатимуть, що вони, ті Русі, одновірні із ним, і спротиву йому не чинитимуть.

— Але мені того не оповідав образ Пречистої, — пробелькотів я.