Розділ без назви (7)

Старшина мав зморене обличчя й погаслі очі, оповідав про козацькі бої сумирно, без піднесення, очевидно, в успіх повстання вже не вірив. А ще він оповів, що вони, козаки, намагаються не ходити й не їздити поодинці, бо люди в царстві Дракона підступні й хитрі, в них і цінять так: хто може обдурити, той у них і розумний; назверх вони ніби чемні, навіть приязні по-особливому, а коли хтось від гурту відіб’ється, того хапають, і невідомо, де такий дівається; здається, їх, як полон, продають у неволю, а неволя тут гірша татарської й турецької, бо коли з татарської чи турецької хтось тікає чи відкуплюється, то тут неволя безвиглядна, і ніхто з неї ані втекти, ані відкупитися не може.

— Ви б, панотче, — сказав старшина, — також самі б не ходили зі своїм товаришем і не їздили б, можуть і вас схопити, обдерти із вашої святої одежі, і навіки в неволі пропадете.

— Невже може таке бути? — спитав я із зачудуванням.

— Не тільки може, а не раз було, уже не один із наших пропав, щодня рахуємо людей, а коли хто пропадає, розшуковуємо, але дивно якось вони пропадають: без гуку, без бою — безслідно. Отак ніби під воду чоловік іде або ще гірше. Під воду чоловік пішовши — потім випливає, а тут щезає безслідно і безвидно.

— А ти сам, — спитав я, — повернешся з травою[28] на Україну чи на слободи підеш?

 — Звісно, піду на Україну, — твердо сказав старшина. — Може, таки виб’ємося з лядських рук і свою Річ Посполиту поставимо. Але не маємо єдності ми. Коли б кожен продав одежу, як сказано в євангеліста Луки, і купив собі меча, то не смутилися б. Такий, отче, надходить час, що або печаль матимемо, або меча треба брати до рук. Я ж із тих, хто вибрав меча, хоч знаю й таку науку: хто мечем убиває, сам мусить бути убитий мечем.

— Так в Об’явленні Івана Богослова сказано, — мовив я. — Бачу, ваша милість, знаєш Святе Письмо.

— Атож! — мовив козак. — Хіба ж я не християнин?

І він замовк і поринув у глибоку задуму. Мені ж здалося, що й цей непростий козак, як і я, як і багато одуховлених, мріє про свій Храм, задля того і взяв до рук меча.

Він ніби підслухав мою думку, тому й сказав:

— Меча взяти мені в руки не страшно. Але одне напевне знаю: самотужки не здолати нам ляха.

— Отже, треба покликати когось у поміч, — мовив я.

— Кого? — гостро спитав старшина. — Татар, що плюндрують нашу землю, чи драконівську силу, престола якій і владу велику дав змій?

А може, Бог? — спитав я.

Козак подивився на мене важким, змореним поглядом.

— Таке не ти один кажеш, а багато хто з наших. Але неможлива це річ, отче. Побувавши тут, я зрозумів: Бог в образі змія на землю не приходить.

РОЗДІЛ XVIII

Хоч ми і зголосилися до місцевого розряду по приїзді, але тільки коли минуло три дні, прийшов до нас голова Микита Федорович, як він назвався, із іншими розрядцями. Навіть не сідав у нашому помешканні, хоч я припрошував його вгоститися горілицею, але, стоячи, спитав, для якої потреби ми прибули.

Я розповів.

— Листи до царської величності маєте? — спитав голова. — Коли маєте, від кого?