Розділ без назви (7)

Уже казав, що наш храм було збудовано за радою православних християн, власне, селян, коли на дереві з’явився образ Пречистої Богородиці в хресному знаці. Потім його спалили татари, напавши на землю нашу, було то в 1242 році. А коли храм палав, то люди бачили в огнистих поломенях той-таки образ, і на тому-таки місці від православних мужів був він побудований заново. І великими чудами уславив Ісус Христос той храм матері своєї. Князі наші достатніми потребами його наділяли, і стояв він довгі віки, і за князівства Великого Литовського, і за держави королівства Польського, коли князівства розділилися на воєводства та повіти. Різні владці були в землі нашій, і поступово в Польському королівстві храм наш почав до упадку хилитися; прийшов тепер конечний час його відбудувати — це розуміли не тільки ми, ігумен Іларіон та я, але й митрополит, його милість, київський Петро Могила; через це й рушив я у цю тяжку дорогу, тому й долав усі ці труднощі, і незгоди, й перегони, а вони надалі, очевидно, будуть ще більші, бо, кажу, він, мій Храм, разом із чудотворним образом Богородиці не сходив мені з визору.

Ось і тепер я його бачу, лежачи на вбогому ложі на горі в Човському монастирі, приплющившись. І виростає він у моїх безсонних очах, і починає сяяти оновленими банями на синьому тлі неба ясним золотом, і хрести його палають вічним вогнем, і стіни його бачаться мені білосяйні із голубим ліпленням: міцносталий, оновлений, свіжо тинькований, молодий у своєму пориві до неба й вічності, тішить очі мої й уяву. Що супроти цієї мрії мої ваготи й тяготи — малі вони й нікчемні. Звісно, легко сказати, як це прорік ігумен човський, що треба самим будувати чи відбудовувати той Храм і не сподіватися, що хтось його збудує, але важко те вчинити в бідному краї, розруйнованому війнами й невчасами, коли люди хліба насущного не мають, тим більше сили й кошту, аби спорудити свого Храма. Легко сказати, але нелегко здійснити. Отож і загорівся цією пристрастю, й погнав у сніги й морози, на шляхи, дороги й путівці, через річки, болота, ліси та гори, хоч, може, й справді розумніше було б повернутися додому і таких великих думок у серці й розумі не плекати, а погасити їх, як свічу, і заспокоїтися у мудрій бездіяльності, яка нікому не шкодить, але з якою й Храму не збудуєш. Отож я лежав на твердому, вбогому ложі, дивлячись на образ мрії моєї, і хотілося мені плакати від краси, яку бачив, і від відчуття нездійсненності власної мрії, адже мав рацію ігумен човський, що той Храм потрібний лише нам, отже, нам його й будувати.

І тут побачив, як з чотирьох кутків келії виступили тіні чотирьох мужів у валечних, залізних риштунках, і зійшлися вони посеред мешкання мойого й подали собі руки, а відтак почали зливатися в одну, знайому мені істоту в розрідженій плоті, і та особа повернула до мене голову-череп і блиснула залізними зубами; зрештою, й череп у неї був залізний, а очниці порожні, а ніс провалений, і засміялася, широко розводячи щелепи, і той сміх прогримів, ніби грім, а з порожніх очниць сипнуло снопами іскор, і ті снопи впали на мого вималюваного в уяві Храма, і він, хоч і був з каменю, бляхи та заліза, раптом запалав у моєму визорі, але не урочистим сяйвом свого єства, а вогнем пожираючим, що вже раз пожер був його. І мій Храм палав, наче був складений з колод чи хмизу чи був склеєний із паперу, і я закричав безгучно й відчайно, адже будував його в уяві своїй таким міцним, а такий виявився він вогнезаймистий. І величезні язики пломеню лизали небо, опадали, натомість вихоплювалися язики нові, і між тих палахкітних сувоїв-язиків ридала в пієті, здіймаючи вгору руки, свята Пречиста Мати наша, ляментуючи до того, котрий голий, виснажений, худий, саме костомашшя, із пов’язкою на клубах, ішов під гору босими ногами по снігу, лишаючи чітко відбиті червоні з крові сліди, і величезний хрест чавив йому плечі, а кривавий піт стікав по ланітах і по лобі, висіюючись, як роса, і сяючи різнобарвно, як та ж таки роса. В очах у цього була мука, а на вустах — добрий, мирний усміх. “О Боже! — застогнав я уві сні чи видиві, — просвіти убогий мозок мій, дай моїй глупоті мудрість!”

Прокинувся весь упрілий, дрібно тремтячи тілом, але не від холоду, а скоріше від хвороби, яка запалила мене. Але ні, таки від холоду, бо в келії було нестерпно зимно. Натяг на себе коца, поверх якого була кинута моя свита; сховався з головою і зібрав волю, щоб погасити той зрадливий трем, бо не міг збагнути: чи то неспокій, чи холод, чи хвороба.

Тоді знову виступили із чотирьох темних кутків чотири тіні у залізних риштунках, і зійшлися посеред мойого мешкання, і подали собі руки, а відтак почали зливатися в одну особу в розрідженій плоті, і в тієї особи виросла із руки, як змія, пліть, і тією пліттю він почав стьобати того, котрий голий, виснажений, худий, саме костомашшя, з пов’язкою на клубах, ішов на гору босими ногами по снігу, і величезний хрест чавив йому спину й плечі, пліть падала на костомашне, худе тіло, а била мене, і я звивався на ложі, виючи від жахких опіків, бо мені здавалося, що не пліть мене б’є, а опікає котрийсь язик вогню із запаленого Храму, язик вогню, в якому ридала в пієті, здіймаючи руки, свята Пречиста Мати наша; і я в’юнився й сипів од болю, а та особа в розрідженій плоті сичала мені:

Відречись!

Але я не міг відректися, бо язик у моєму роті згорів, я не міг покаянно звести рук, бо й вони спопеліли, адже кожен удар пліттю спалював у тілі моєму якесь вудо, а, окрім того, на місці серця я тримав замкнуту золоту скриньку, в якій схована була викута із сутого золота й оздоблена коштовним камінням подоба мого Храму, і скринька та й подоба Храму залишилися неопалимі, а раз так, залишався неопалимий і я сам, бо впертий і заклятий, бо, ставши на початку дороги, ніколи не звертаю із неї і не повертаюся назад, бо я із тих воїнів, котрі гинуть, але не відступають, хоч відступити, може, було б розумніше й доцільніше. І та особа в розрідженій плоті чудово те знала й бачила, отож перестала мене бити й налити і засміялася, широко розводячи залізні щелепи:

Хай буде так! — сказала вона. — Візьму тебе інакше. Візьму тебе, нечестивцю, Драконом.

Похитала черепом-головою, і з порожніх очей висипалися іскри, а залізні зуби клямкнули і стулилися. Тоді запав я у непам’ять остаточно, знетямився чи твердо заснув.

РОЗДІЛ XVI

Я таки захворів і змушений був пролежати в Човському монастирі з тиждень. Ігумен часто приходив до мене і вів легкі бесіди, в яких ми не торкалися питань болючих та важких для зрозуміння, ченці поїли мене відварами трав із медом; заходив до мене й Онисим, а що був маломовний, то здебільшого сидів біля мене, лише інколи зітхаючи. І тільки раз мені сказав:

То, може, ваша милосте, хвороба — знак, що треба нам повертатися? Куди тобі хворому в зимову дорогу рипатися?

А я таки рипнусь, — мовив невдоволено. — Коли будемо такі, що від найменшої застуди послушання своє занедбуватимемо, яка нам ціна?

Онисим зітхнув і понурився, але нічого не сказав, добре-бо знав, що я людина тверда і затята, а рішень своїх легко не змінюю. Про свій сон-видіння я намагався не згадувати, бо вважав його химороддям хвороби — це річ самозрозуміла. Отож, коли видужав, ми сердечно розпрощалися із гостинною братією і приїхали на нічліг до села, що звалося Велика Зноба. Слово “зноба” значить “дрижаки”, очевидно, й недаремно, бо й тут, у господі, коли ми всі спали, я раптом прокинувся — уві сні щось за мною гналося, якісь сірі тіні, котрі шастали й шукали за мною, заходили у повітку, проштрикували списами солому й сіно, бігали подвір’ям, зазираючи в усі кутки, ніби у піжмурки гралися, а я німо розлився над ними, шукачами, і мовчки все спостерігав.

— Він, напевне, десь тут! — сказала одна тінь, ніби стражник.

— Десь він тут є, він тут! — сказав другий.

— Зараз знайдемо, — відказав той, ніби стражник.

— Швидше, бо його милість сердиться — заповільно шукаєте!

Це все, здається, примарилося мені вві сні, але коли прокинувся, то почув, що в дворі й справді є якісь люди, щось шамотіло, притлумлено стукало, і долинали голоси. Обійняв мене острах, я лежав ні живий ні мертвий, бо те, що бачив уві сні, і те, що чув, прокинувшись, напрочуд поєдналося. У дворі все затихло, коли почало сіріти на день, тут я розбудив тихо господаря і сказав, нічого ні про сон, ні про отой гук у дворі не звідомляючи, що нам треба зарано виїхати, отож просив, щоб вивів нас на новгородську дорогу. Господар бурмотів: мало того, що пустив нас на нічліг, а гості ще й виспатися йому не дають, однак устав, тяжко позіхаючи й чухаючись, одягся, виїхав з нами, осідлавши коня, за село і вказав дорогу коротким порухом руки, а сам завернув коня і пропав у сірому сутінку.

Онисим запитав про причину такого раннього виїзду; я йому все щиросердно оповів.