Розділ «Тарас Антипович Помирана»

— Ну, шо сидиш? — зайорзала Дана.

— Я красти не піду. Западло, — відрізав він.

— Та воно й так крадене! Який же ти тормозяка… Та мені б твою силу — і з кишок би повидирала в них усе, шо можна.

— Люди — гади, а й гадам їсти тре’, — почухав бороду Капрон своєю клешнею.

Хронічно екзальтована Дана не могла стерпіти його пасивності.

— Холакус! Аби я знала, шо з такою тряпкою живу, — картинно здійняла руки.

— Завалися, йухан. Он Божена Нельсону спиногриза буде родить. А ти — підстилка негодяща, одне гімно в собі носиш.

Від такого дошкульного закиду Дані відняло мову. Вона враз зіщулилась і заквилила.

— Киснуть до себе йди. Бо вріжу. Ну! — розпорядився Капрон.

Нельсон загорнув у мішковину маленький теплий пакунок, сховав за пазуху. Визирнув у вікно — низькі хмари швидко сунули над Коритом. Він накинув на себе ще одну лахманину і вийшов із квартири. Перестрибнув через кілька обвалених сходинок і налетів на Майю, що стояла в під’їзді непомітна, спершись об стіну плечем.

— Тьху, чого ти тут? — потамував дурний переляк.

— Я все знаю, — процідила Майя, намагаючись надати голосу металевих ноток.

— Шо іще таке?

— Знаю, шо ти з Кальманом зробив… За шо?

Нельсона обдало наглим холодним потом. Підшукуючи слова, він спробував взяти Майю за плечі, але вона відсторонилася.

— Були причини, — сказав сухо. — І не в одного мене, а в усіх. Мала ти ше, аби з тобою про таке терти.

Надворі свистали осінні вітри. Косо висівались зерна води на дорогу. Циліндричний повітряний фільтр від автівки біг по пустирі, як перекотиполе. Нельсон думав про минулу зиму, коли з десяток коритян замерзли і були знайдені аж навесні. Біда в цих краях приходила, як зміна погоди, і ніхто вже не намагався протистояти їй по-справжньому.

Нельсон зійшов із насипу, по гребеню якого рудими лампасами тягнулися рейки. Струмочки дощівки помережали схил, випускаючи з нього ґрунтову жижу. Боженин вагон унизу валявся, як уламок хребта динозавра. Нельсон постукав по колесу молотком.

— Кого принесло — луччє вали рехан! — крикнула Божена, вилазячи з «купе» через вікно.

— Хапай! — він кинув їй запакований у целофан, іще теплий кусень вареної птиці. Помовчали на знак примирення. Дощ пустився сильніше, забарабанив по обшивці вагона.