Діяріюш найбагатшого чоловіка Мукачівської домінії

Довкола гріла око повінь сонця і строкатів рясними барвами світ. Все годилося в скусні руки, аби лягти на дощечку чи полотно. І подиву моєму не було меж, коли я вперше узрів, з чого робилася моя любима небесна барва. Товчене гашене вапно заливалося оцтом, наквашеним з молодого бука, і уварювалося доти, доки оцет не вивітриться. Тоді доливався другий оцет, аби лише покрити вапно, і горнець запечатувався тістом із паклею. Пригрібався свіжим кінським гноєм. Через кожні три дні гній міняли, і так 36 діб. Розпечатаєш горнець - і знайдеш чудесну лазур. Жига крив нею мальований простір, а я бігав очима то туци, то вгору. І в мальованій блакиті було більше ясної теплоти, ніж у бані небесній над головами.

Таке небо над Мукачевом буває лише раз у році, між Малою і Великою Пречистою, коли вночі падає на Латорицю сніп яскравого світла. Тому, либонь, і поклали тут перші церкви на честь Різдва й Успіння Богородиці.

Малюючи на полотні, Жига розчиняв фарби - котрі в оливі, а котрі нафтою. І для кожної мав свій пензель, пругкий, короткий, заокруглений. На них стриглася шерсть білки, тхора чи куниці. А більші щітки, для настінного письма чи ґрунтування, робилися з гриви осла, прямого волосся кози і навіть із свинячої щетини. Китички зв’язувалися навощеною ниткою і всилялися в орлине перо. Байдужий до всіх ужиткових речей, пензлики Жига леліяв, як щось сокровенне. Аби не запорошилися, встромляв їх у гнізда в стіні. І щоразу по роботі промивав невареною олією і лугом з попелу. Зате як вони йому служили! Держав між перстами по чотири пензлі одразу їх доста йому було, аби почати й довершити роботу на полотні.

Образи буцучної картини мітив милом. Далі клав тіні, коло них перший колер, далі - другий, третій і, нарешті, підсвічував це білилами, в які чавив горіхову олійку. Але мастилося так скусно й тонко, що барви лягали одна коло одної, майже не зливаючись. Дихали. А коли він накладав фарбу на фарбу, то перед тим перевертав раму плазом і обертав до дверей, до протягу. Чекав, щоб просохли.

Божий Симко приносив у платині й старі дошки, почорнілі й закурені часом, аби їх відмолодити. Жига не завжди мав на це спіх, доручав мені. Я занурював стару ікону в корито і теплим попелом густо посипав її лице. Широкою щіткою зчищав кіптяву, стежачи, аби луг не з’їв ні лак, ні давнє письмо. Бо можна було залишитися з голою дошкою. Така промивка тривала довго і малими частками, доки з густої каламуті не прозирало давнє письмо. Якщо якийсь клапоть мені не вдалося вберегти, навчитель доточував рисунок і крив лаком. І було як нове.

На віднову з обителі приносили й стародруки, і книги, писані на крихкому папері і навіть на шкірі козляти. Словесна в’язь відтворювалася лискучою черленою фарбою. Складали ми її з кіноварі, камеді і перепаленого цукру. Кожне перетиралося на камені так, щоб тануло на язиці. Цим прописували заголовні буквиці, що аж яріли на білому полі книги. Для письма звичайного готувалося чорнило. Три фунти яблуневої кори розмокало від суботи до суботи. Третю частку води зливали, до неї всипали 10 золотників чорнильних горішків і 15 золотників калакану. В мідному казані це кипіло доти, доки половина википить. Тоді в проціджене вариво підсипали 12 золотників найчистішої камеді і знову варили, але недовго. Коли розпуститься одною мірою, наливай'у каламар і сміло пиши. Таке чорнило ні сонце не палило, ні час не злизував.

Цим чорнилом і я зараз муштрую папір, заглядаючи розбурханою згадкою в оті благословенні три літа біля Жиги, ніби намальовані на оксамиті латоричного берега. Тоді видавалося, що такими барвно-празниковими вони будуть вічно. І вічно пахнутимуть столоченим чебрецем і припаленим цукровим льодяником, ошкалок якого ненароком лишався після вивірених рецепцій майстра й діставався малому малярчуку. Мої три літа, три щирі перли мого довгого життьового мониста.

Дереводіл з Тересви ножем писав по густій червонястій деревинці - і лезо не лишало сліду.

«Тис-с-с», - затайно сичав крізь поламаний зуб.

Негний-дерево, що зеленими списами хмари чеше, а корінням ссе крем’яні береги Тиси. І сам стає кременем. Латиняни з нього тесали осі для колісниць, а затим і город на воді заклали, названий Венецією. Германці різьбили зубчасті коліщата для часомірів, гішпанці пускали тисові кораблі до незвіданої Америки. Ми ж битимемо з тису мостові палі. У воді, в рінній глибині, вони затверднуть на крицю, яку ні плече повені не похитне, ні льодохід не вгризе. А ми ще й підіпремо їх кам’яними биками, щоб міст не дрижав на вітрі, щоб вершник міг ним пронести яйце на долоні.

На кожну пару паль ляжуть дубові коромисла. їх зітнуть за падолистом під Німецькою Кучавою і кожне звезуть сюди трьома ваговими возами. Сім таких дубових попереків держатимуть на собі широчезне мостовище. Так людський хребет держить ребра. На ті поперечини моститимуть устил із лерхи - пахучого золотавого дерева, гейби просякнутого медом. Затужавіла в ньому смола бурштин нагадує. А вода зісковзує з нього, як із гусячого пера. Лерху звезуть Білою Тисою гуцули, заповзятливі люди з довгими носами і топірцями замість ножів. Тими замашними бартками вони й ціфруватимуть поручні з шестирічного горіха. Аби потім рука ковзала по них, як по воску. На гранені стоячки під поручні піде тяжкий бук. В Анатолії я видів, як з нього робили грудини для кораблів, щоб ті довше плавали.

Замовляю вже я і дуги, що сімома райдугами зв’яжуть міст із небом. У поріздвяні морози вийдемо під саму полонину, в Лопухово, - вибирати сосни. Вони мають дзвеніти, як дримба в зубах одданиці. Вони вузлуватими лапами загрібають під себе каміння і тихо риплять на вітрі свої журні самотинні співанки. Наче аж чуєш протяжний голос умореної верховинки.

Ой спи, сину, колишу тя,

Доки не вснеш, не лишу тя.

Прикладу тя камінцями,

Сама піду за вівцями.

Вівці будуть травку пасти,

А я буду кужіль прясти.

То дзвенять у стовбурах соки, запечені блискавицями, котрі вони притягують за коротке літування. Вітри хилитають ними на всі'боки, й тому мають вони податливий і гнучкий стан. І подадуться в мостові дуги так, ніби над рікою скинуто чотирнадцять рожанців-луків, аби пустити з них у небо срібні струмені-стріли.

Мені вже вчувається над Диким Бродом легкий лісовий запах, що точиться з-під стусел і від шовкового кипіння стружки під ногами.