Розділ «Оповіді визволителя»

Однак це сталося пізніше. А до того світлого дня Румунія чверть століття під прапором Генія Карпат, під керівництвом його Найбільшого Друга і Соратника і його Нащадка йшла своїм особливим шляхом від перемоги до перемоги.

У зовнішній політиці Геній Карпат гнув свою лінію. Від Радянського Союзу він відколовся вже на другому році свого правління. І пішов своїм шляхом.

У серпні 1968 року народу Чехословаччини необхідно було допомогти знайти шлях у темряві. Зібралися комуністичні начальники Східної Німеччини, Польщі, Угорщини та Болгарії і вирішили послати вісім дивізій зі складу своїх армій на виручку братам по класу. Вожді Радянського Союзу подумали і погодилися: раз всі так вирішили, то нехай вже так і буде, ми також допоможемо, чим зможемо — пошлемо до Чехословаччини дев’ять армій, серед них дві танкові (1-а гвардійська і 8-а), три гвардійських загальновійськових (8— а, 11-а і 20-а) і чотири загальновійськових (13-а, 14-а, 28-а і 38-а) загальним числом 33 дивізії (12 танкових, 18 мотострілецьких, 1 артилерійська, 2 повітрянодесантні), без врахування бригад — спеціального призначення, ракетних, артилерійських, урядового зв’язку, залізничних та інших; їхні дії підтримаємо трьома повітряними арміями (4-а, 16-а, 57-а), армією ППО (8-а), корпусом дальньої авіації, п’ятьма військово-транспортними авіаційними дивізіями і всім іншим, що потрібне для наведення повного порядку.

Пішли війська п’яти братніх країн звільняти Чехословаччину, а Геній Карпат утримався. А Геній Карпат виступив із засудженням. Наш визвольний похід він обізвав мало не агресією і втручанням у внутрішні справи. Мало того, зібрав в Бухаресті півмільйонний мітинг протесту.

Цього йому ніяк не можна було пробачити.

2

Отже, після Чехословаччини військова доля кинула мене на кордон з Румунією, яка відбилася від рук.

Розслаблятися нам не давали. Дивізію мою піднімали по тривозі вельми часто. І кожного разу думалося: ну ось, нарешті!

Ми вже в Бухаресті порядок наведемо! Мій доблесний 145-й гвардійський учбовий мотострілецький полк в своєму пишному титулі мав почесне найменування — Будапештський. Отримав він це найменування за штурм Будапешта навесні 1945 року.

Однак воював в Будапешті він не один раз, а двічі. У жовтні 1956 року революційний порядок в сусідній братній країні наводили Особливий корпус Радянської Армії, який вже перебував в Угорщині, і дві армії зі складу Прикарпатського військового округу. Особливий корпус очищав від контрреволюції Будапешт, а вся інша країна була розділена на дві частини: 8-я механізована армія визволяла все, що на схід від Дунаю, 38-я армія — все, що на захід.

66-а гвардійська (в той час — стрілецька) дивізія в складі 38-ї армії, допомагаючи угорському пролетаріату зберегти революційні завоювання, вийшла до кордонів Австрії, одначе три її гвардійських полки, 128-й танкосамохідний, 135-й артилерійський і 145-й стрілецький, тимчасово увійшли до складу Особливого корпусу і вели бойові дії безпосередньо в Будапешті.

Тому: мій 145-й полк жартома називали «двічі Будапештським».

Восени 1968 року або навесні 1969 роки йому б саме час серед інших і в Румунію сходити, додавши до титулу ще й назву Бухарестського.

В Угорщині Радянська Армія навела порядок? Навела.

У Чехословаччині навела? Таки навела.

Он за тим лісом — кордон непокірної Румунії. Необхідно порядок наводити? Необхідно. Коли накаже Батьківщина.

Тільки ж Батьківщина такого наказу не віддавала.

Де ж логіка?

Командиром батальйону у мене був підполковник Протасов. У 1956 році він капітаном воював в Будапешті. І ось одного разу, після відбою чергової тривоги, я не витримав і запитав його:

— Товаришу гвардії підполковник, війська Прикарпатського військового округу надали інтернаціональну допомогу Угорщині, надали інтернаціональну допомогу Чехословаччині. У нас такий багатий досвід. Рука набита. Румунія поруч. Так коли ж?