Розділ «Антін Крушельницький»

Дарма.

Тепер він цілує холодну землю, мертву… і сам завмирає на ній. Зморозить вона його крила, зітне кров бліду…

Нараз починає щось ворушитися в пітьмі. Чи далекий клекіт гірського потока, чи шум столітніх смерек?.. Німий зразу гамір росте, побільшується, набирає сили, строїться у голос -

Ганни?

Так, так… се її… її голос… Чому ж він такий милий, такий приємний, такий ніжний?..

— Чи дожиємо, тату, тої хвилі, аби зажити спокійно, безжурно, випочити по трудах?..

— Чому ж би ні, Ганю?.. При дітях склонимо свою стару, збідовану голову…

Мав він право говорити їй так?

Крізь горло продерлися глухі беззвучні слова:

— Ні, ні…

Він потішав її лише.

Стрепенувся цілим тілом.

Із рогу кімнати виринула знов жіноча постать у чорній сукні, з блідим, мертвим виразом лиця.

Пізнав її відразу.

— Ганю, Ганусю…

А коли привид щез, здавлений плач залунав по кімнаті, плач, що виривався хвилями розсатанілої гірської ріки з його серця і, як хвилі до побережної скелі, розбивався на піну в устах старця, летів на крилах піни крізь пітьму ночі аж там за місто, на гріб його Ганни, на свіжу могилу…

Утихло в хаті, починає втихати і в душі Юстишина.

Спокій розливається в його серці. Біблійний спокій, який родиться під впливом віри у вищу власть, у тайну руку, що править людською судьбою.

І в мізку панує спокій. Лиш одна-одніська гадка заблукалася у тайні комірки, пронизується з одної в одну, ворушить, непокоїть усі нерви:

Чи довго ще?..