Розділ «Оксана Гард»

— Це не може бути! — вигукнув я.

Урядовець уважно подивився на мене.

— Почекайте хвилинку, пане. Я тут новий. Піду спитаю завідувача, може, він щось знає.

Завідувач прибув особисто.

— Родич панни Рафалі?

— Так, так, — відповів я поспішно, відчуваючи щось страшне.

— Дуже мені прикро повідомити вас, пане (завідувач зморщився на знак співчуття). Дуже прикро… Іда Рафалі вмерла п'ять днів тому і її поховано на цвинтарі Чакаріта.

Вражений, притиснутий одчаєм, ішов я серед нових могил великого цвинтаря, шукаючи ряд і число, що мені подали в канцелярії. І зненацька я побачив щось, після чого вже не вагався. Поспішними кроками прямував я до свіжо насипаного горбика. Майже не було потреби читати на тимчасовому хресті знайоме, рідне ім'я.

Букет, ні, цілий сніп червоних троянд, сяючи вогнем і кров'ю, накривав могилу Іди.

Троянди були свіжі, грізні, переможні. Вони захопили, заховали її назавжди, навіки.