Розділ «Ярослава Острук»

Христина подала руку на прощання.

— Графівно, дякую за цей чудовий вечір. Ніколи не забуду його.

— Справді? В такому разі я вам, пане Мироне, вже нічого не винна.

— Графівно Христино, що ви мені винні? — запитав Мирон, не розуміючи, в чім річ.

— Це реванж за вашу гру на скрипку… Я часто слухала її… ви чудово граєте. Любите музику?

— Так. Дуже. Найбільше люблю шляхетність тонів скрипки.

— Гратиму, все думаючи про вас…

Відтоді почалося їхнє знайомство. Спочатку стрівались так, наче б ненароком. Довідавшись, що Христина грає на фортепіяні, запитав, чи могла б йому акомпаніювати. Вона радо погодилася.

Мирон грав цього вечора третю симфонію Бетовена.

Скінчивши грати, поставив скрипку на фортепіян. Був дуже зворушений. По хвилині сказав:

— Графівно Христино! Простіть, коли осмілюсь сказати, що дивний маєстат відчувається в кожному вашому русі, у погляді великих холодних очей, у вашій дещо іронічній усмішці… Може, вам дивно, що це говорю я, але я… очарований вами, графівно!

— Не говоріть мені «графівно», а звичайно «панно Христино»…

— Панно Христино! Горда, чудова Христино! — сказав Мирон, цілуючи її руку.

Христина тремтіла. Ще досі ніхто не сказав їй стільки ніжних слів.

Й коли в перший раз обняв її і довгим поцілунком накрив її уста, Христина легко звільнилась і сказала:

— Ні-ні, це не може бути! Між нами десять літ різниці! Мені тридцять два роки…

— Христино, це старосвітські пересуди!

Христина більше не боронилась. Вона поклала руки на його шию і відповіла таким самим довгим поцілунком.

Мирон на кілька днів виїхав із міста. Скільки вона передумала за цей час! Вони ще того вечора довго говорили про своє спільне життя. Мирон талановитий скрипаль. Повінчаються. Виїдуть у світ. Він покінчить музичні студії, буде славним скрипалем. Їхнє майбутнє життя мало б бути подібне до казкового кінового фільму.

Був осінній вечір. Пішла в сад і в альтанці мріяла про нього. Тихо-тихо було довкола. Вітер, що вчора гуляв, заховався між листками, не маючи вже сили струсити їх на землю.