Розділ «Мирослав Капій»

«Вже більше літ двісті як козак в неволі» — перший рядок пісні на слова Анатоля Свидницького, яка була заборонена і за царату і за влади комуністів.

Гуцульський факір

— Що й не кажіть, а таки в наших горах, куди не ступиш, де не повернешся, повно усюди якогось таємничого, боговійного чару, загадок нерозгаданих, тайн недовідомих. В кожному зворі, в джуркоті кожному, за кожною смеречиною скривається щось невловиме, нез'ясоване, що осотує душу й таємною мовою говорить до неї, мовою тих віків давних, забутих, що пройшли понад цими горами. І природа і люди тут дивні! От гляньте тільки в чорні очі першого стрічного гуцула чи гуцулки, а розкриється перед вами безвість минулого, таємнича, чарівна, заворожена в цих очах карих, щирих та одвертих. Так, так, тіни забутих предків, як казав колись Коцюбинський, — додав Бакович, похитуючи головою, й сів край столу проти відчиненого вікна.

— Зокрема цікаво поглянути в оченята тих гуцулочок, що то одинцем на ягоди ходять! Правда, пане Ромку? — кинула, підсміхаючись зловтішно, Ліда.

— Ну, так, хоч, очевидно, не зашкодить втопити свій зір і в очах цих легінчиків, що то провідниками наймаються в самітних літничок* по дебрах, аж ген у Монастирське, возять, — відповів Бакович, зиркаючи на Ліду, що трохи збентежено слухала його відповідь.

Ціле товариство, що саме вернулося з проходу й розгостилося на просторій веранді пансіону «Орлина скеля», бухнуло щирим сміхом.

— Ви, пані Лідочко, нічого не вдієте з Ромком, — сказав Морлян, молодий сухорлявий студент, — він на все знайде скору відповідь. Не дарма він поміж нами філософ і з Берґзоном під пахвою понад Рибницею ходить тоді, коли другі, викупавшись, безжурно на піску вигріваються. А ви, Талю, що на те? — звернувся Морлян до стрункої білявки, що заадумливо вдивлялася в синіючі обриси гір, поринаючі повільно у вечірньому сутінку.

— О, справді тут на кожному кроці багато таємничого, — озвалася Таля. — І серед природи й серед людей. От хоч би те, скільки тут всяких планетників, ворожіль та ворожбитів, що й будучину ворожити знають, і замовляти людині й маржині, і хмару, яка градовою тучею царинкам грозить, завертати вміють на дебри і звори, і грім заворожать і з медведем говорити уміють! А що вони знають, що кому писане, то таки правда. Чували про старого Ілаша, що і живе у лісі над поповою деброю біля Довгополя?

— Цього сивого бадіка, що минулого року, як ми робили прогульку у Криворівню й вступили до нього, виворожив Зіночці легінчика годного й любого?.. — відозвався з кутка молодий суддя Івасюк.

— Так, цього старого діда, що, мов медвідь, самотою живе над поповою деброю у лісі! Про нього розказують! — відповіла Таля.

— Ну, й ворожбит з нього! — засміявся голосно Морлян. — І ворожби його сповняються до слова! Нема що казати!

— А що, може, ні? — кликнула пані Ліда. — Прецінь Зіночка цих м'ясниць вийшла заміж!

— За легінчика годного й любого, — підхопив, сміючись, Івасюк. — Тільки ви, мабуть, не бачили цього легінчика, панство? Я знаю його добре, це ж мій земляк з Поділля. Ну, й легінчик!.. Півтора сотнара живої ваги, на тоненьких, коротких ніжках, круглий лоб з великою лисиною й маленькими — вибачайте за слово — свинячими очима, на широкому карку, який буває в згінника*. От вам і легінчик. А до того ще в його правому коліні ревматизм, чи яка мара. Бо тільки наш легінчик ступить крок-два, то так і сичить з болю крізь зуби й мимрить своє звичайне «начхать вам тричі»! Кому — не знати! Ну, та зате в нього й титул радника є, і вигляди на емеритуру не погані. Так, так, нічого собі легінчик!

— Ет, які ж бо ви, — пробувала боронитися Таля. — Не в лисині річ, чи в емеритурі. А таки ворожба сповнилася! От що! А ви, мабуть, заздрі, що не вам Зіночка дісталася, тому таке верзете!

— Так, так, — почав знову Бакович, — багато тайн скривають наші гори! Багато дечого незрозумілого стрічається на кожному кроці, що даремно силкуєтеся пояснити собі й знайти йому якусь льоґічну розв'язку. От хоч би таке! Знаєте стару Гафію, що недалеко від вашого пансіону живе? Ту старуху з невеличкої хатини під лісом, що мов живцем скопійована з Ґріммової казки «Гензель і Ґретель»! Нічого в неї нема, тільки ця хатина й вузенька нивка на чотири кроки широка, а двадцять довга. От так з копа кукурудзів родиться на ній і два гарбузи й більше нічого. Ви нераз її стрічали, як у лісі збирала хмиз. Кажуть, вона вміє маржину лікувати й градові тучі відвертає. Тямите, панство, цю градову бурю, що пройшла минулого четверга над цілою долиною Рибниці й потовкла все, що було на Косівських полях аж ген поза Москалівку? А в Гафії її кукурудзи, як свічечки, струнко стоять, щодо одної! Сам бачив! Хоч би вам одна грудочка граду торкнулася її нивки — так ні! Ну, і як поясните ви це? — звернувся Бакович до цілого товариства, що цікаво слухало його оповідання.

Була вечірня година, і сонце ховалося вже за обрисами гір.

Всі мешканці пансіону, що проводили тут літо, сходилися вечорами на товариську гутірку на просторій веранді й нераз довго в ніч велася палка розмова під шум Великого Гука, що долітав аж сюди.

А починав її, звичайно, як і сьогодні, Бакович, що оце даремно ждав якої відповіди на кинене ним питання.

— Припадок, скажете, нехай — може, й припадок! — почав він знову. — Бо хто ж сьогодні в XX-ому віці бавивбися в такі забобони й брав під увагу те, що там темні гуцули кажуть про якусь старуху Гафію. Правда? А однак нераз у тих забобонах скриваються зеренця тієї одвічної правди, яку наші грамотії та книжники розгубили в довгому поході віків і яку так важко нащадкам знову позбирати!

— Ну, так, — підхопив Івасюк, — та все ж таки до таких явищ треба підходити з великим критицизмом, хоч які вони нераз інтересні й загадкові. Не перечу, багато тайн довкола нас і в нас самих. Та я особисто не вірю в чудеса! Якщо ота ваша Гафія була би дійсно така чудотворяща і вміла проганяти гради й тучі, то наш «Сільський Господар» давно відкупив би у неї ту тайну і наші агрономи мали би з чим дійсно реальним і хосенним показатися на село, якому соя та пересаджування пшениці вже переїлося!.. І то дешево, думаю, сторгувались би зі старою Гафією! От пачка бакуну, трохи кукурудзів і пляшечка монопольки!.. Більше, думаю, і не заправила би за цю свою штуку! Ще й на додачу зрадила би тайну, чим підкурювати квочку, щоб чубатенькі когутики родилися!.. — додав, сміючись, Івасюк.