Розділ «Василь Софронів-Левицький»

— Не перечу, пане меценасе. Зовсім не перечу. Тільки цей ваш неоправданий неспокій, про який ви говорите… Це і є ваші хорі нерви, які потребують лікування, спочинку. Ще одно, пане меценасе. Маю вражіння, що ви ввесь час скриваєте щось переді мною. Коли ви почуваєтеся здоровим, коли ваші нерви, на вашу думку, реаґують справно, то чого ви запросили мене сьогодні до себе? Я, як лікар, ствердив, що ваші нерви нездорові. Але я хочу знати щось більше; хочу знати, що саме їх тривожить і розстроює.. Тільки усуваючи причини недуги, зможемо усунути саму недугу.

На чолі адвоката Борецького зарисувалися борозди зморшок. Дрібна сітка жилок довкола очей виступила помітніше і надавала його обличчю виразу втоми. Він подивився розгубленим зором на лікаря, що сидів проти нього, і ніяково перевів їх на його білі, пухкі руки, що лежали сплетені на круглих колінах, як два колачики з солодкого тіста. Було в цих руках щось заспокійливого і теплого. Вони якби додали меценасові відваги. Він нагло підніс голову і спитав:

— Чи ви вірите у духів, пане докторе?

Хвилину панувала мовчанка. Адвокат Бобрецький наляв з боклажки, яка стояла коло нього на низькім столику, дві чарки і вихилив свою чарку, не чекаючи на лікаря. Потім почав говорити:

— Я може висказався занадто тривіяльно. Чи ви вірите в астральні тіла, в астральну субстанцію, яка не гине разом зі смертю людини, а живе далі своїм окремим життям у космічних просторах, може прибирати колишню подобу людини, матеріялізуватися і виконувати всякі конкретні вчинки? Ні? Ви як лікар не можете вірити у всі ті окультні шарлатанства?

Меценас Бобрецький потер рукою чоло.

— Ні, ви мене не переконуйте, пане докторе, — казав по хвилині, коли лікар хотів дати йому кілька вияснень. — Тут нема аргументів. Тут може бути тільки віра або невіра. Випадок, про який хочу вам оповісти, я пережив перед десяти літами. Льоґічно, науково можна його дуже легко пояснити. Можна врешті сказати, що був це тільки дивний збіг обставин. Я також пробував так переконати себе. Я вже навіть погодився був з тою розгадкою, яку даєте ви, яку дає здорова, матеріялістична льоґіка дрібного міщанина, який просто волить не вірити в ті так звані надприродні явища; волить не вірити тому, щоби думки про ріжні астральні тіла, флюїди, позагробове життя і подібні речі не перешкоджали йому в інтересах і не мутили його супокою. Смерть. Що це є смерть, пане докторе? Чи взагалі існує смерть, коли з неї ще отворені дороги до життя? Коли там поза нею існують людські почування: приязни, любови, ненависти, пімсти?

Адвокат на мить замовк, потім говорив далі:

— В ґімназії я дружив з одним товаришем, що звався Микола Павлусів. Малі підростки люблять порівнювати себе із клясичними героями, і тому товариші називали нас Кастором та Поллюксом. Ми були нерозлучні. Так, як тепер дивлюся на це, то наша тісна дружба мала своє підложжя в наших дуже відмінних вдачах, які себе добре доповнювали. Я подивляв його холоднокровність і зрівноваженість, які проявлялися у нього вже в дитячих літах, а також силу волі, яка межувала майже з зухвалістю, він любив мене за мою більше м'яку, по-дитячому безпосередню вдачу і за дрібку того поетичного полету, який у мене тоді ще був.

Після ґімназії ми разом записалися на право і скінчили саме перший рік студій, як вибухла війна. Війна нас розлучила. Миколу занесла на сербський, пізніше на італійський фронт, а мене кидала ввесь час по східнім фронті від Перемишля до Риги. Всетаки ми досить часто листувалися і мали докладні відомости один про одного. Писали тоді просто на те, щоби дати знати другому, що один з нас ще живий. Було багато днів, коли людина не вірила у можливість завтрашнього дня. Ви, пане докторе, кажете — неврастенія — це ще мало! Ми всі повинні бути божевільні по тій війні. Ми не перенесли її на своїх плечах, як ви це кажете, — ми перетягнули її, як млинський камінь, на своїх нервах!

Меценас нахмурив брови, якби хотів зловити думку. Потім хитнув головою.

У травні 1916 р. мене ранили відломком ґранати в ногу. Як виздоровів, я дістав чотири тижні відпустки, яку я рішив провести у Відні, бо Галичину тоді займали москалі. Про свою відпустку я написав Миколі, який воював тоді на італійському фронті, і наказав йому, щоби конечно постарався вирватися бодай на кілька днів з фронту та приїхав також до гарної столиці Австрії. Там ми мали стрінутися. Вже у Відні прийшла від нього відповідь, що дістає явний приказ на три дні і що в неділю 21 червня нічним поїздом приїде. Просив мене бути в тім часі у каварні «Аліянс» біля полудневого двірця, куди він прийде просто з поїзду. Поїзд повинен був прибути до Відня в 10.25 вечором.

Назначеного дня я був уже в дев'ятій годині в каварні «Аліянс». Мої милиці, на яких я мусів ще ходити, звертали на мене загальну увагу. З усіх сторін стрічали мене погляди, повні цікавости та співчуття, тим більше, що по тяжкій рані я був вихуділий та виснажений і справді виглядав, як примара. Щоби скритися від цікавих поглядів, я засів у відлюдному кутику на м'якій канапі, засунувся глибоко у подушки і при чорній каві почав гортати ілюстровані журнали та часописи.

Читання не йшло мені. Я був утомлений. Рана відзивалася млосним шарпанням, а світло лямпи мерехтіло в очах ріжноколіровими колісцятами. Я відсунув часописи, опер голову на м'яку спинку канапи і так чекав.

На приятеля можна часом чекати з більшою терпеливістю, як на дівчину. Я цього досвідчив тоді.

В міру того, як наближалася година приїзду Миколи, напруження огортало мене. Тому я не можу повірити в те, щоби я заснув. Очі я мав увесь час отворені. В голові не було жодних думок крім одної — ось за кілька хвилин отворяться двері й ввійде Микола.

Годинник напроти мене на стіні показував 15 хвилин перед одинадцятою, коли справді отворилися двері і на порозі станув Микола, у сірім однострою старшини і в гострій уланській шапці на голові. Я не зірвався зі свого місця, щоби його привітати. На те забракло мені чомусь енергії, а може, й сил. Я подумав собі, що це зайве. Микола відразу звернувся в мій бік і не, скидаючи шапки, підійшов до мого столика. Йшов так, як люди, які не хочуть дати пізнати по собі того, що вони п'яні, або хворі: просто, виміреним, рівним кроком, не похитуючись ні вправо, ні вліво. Весь час дивився на мене. Без слова сів напроти мене і перевів погляд на купу часописів, що лежали на столі. Взяв один з них, розгорнув на кінцевих сторінках і, вийнявши з кишені своєї блюзи червоного олівця, закресли в якийсь відступ. Ще раз подивився на мене, встав і вийшов таким самим рівним виміреним кроком, як прийшов. Це все тривало, може, одну хвилину.

Я не здавав собі справи з того, як довго я сидів потім з очима вліпленими у двері, за якими зник Микола. Коли я нагло прокинувся з мого отупіння, було вже поза північ. Каварняні гості розійшлися. Сонний кельнер маячів поодалік на кріслі, як біла пляма на темнім тлі неосвітленої салі. Він зрезиґновано дивився в мою сторону, чекаючи коли я надумаюся відійти. Я, видно, не робив вражіння сплячої людини, коли він не важився звернути мені увагу на пізню годину. Одинока лямпа на другім кінці салі над буфетом, за яким куняла касієрка, і друга над моїм столиком простягали до себе бліді руки через пустку округлих столиків і позакладаних крісел.

Я кликнув на кельнера «платити». Заки він видав мені решту з банкноти, мій погляд мимоволі впав на часопис, що лежав переді мною. Це було останнє вечірнє видання «Вінер Таґбляту». Як крізь мряку пригадався мені Микола. Аж тепер прийшло мені на думку питання, чи Микола дійсно приходив до каварні, чи, може, це мені так снилося. Мені нагадався рух червоного олівця у руці Миколи. Я зацікавлено схопив часопис. Маю його ще й тепер у себе в хаті. Ніякого знаку олівця на ньому не було. Але мій зір відразу впав на те місце, яке зазначив Микола. Це було останнє вечірнє видання з великою, звичайною тоді рубрикою: «Полягли на полі слави». Я читав між десятками назвищ відступ:

«Микола Павлусів, поручник ЗО. п. п. ур. 30. IX. 1896 р. поліг 19. 1916 р. в бою за Монте Санто».