Розділ «Надія Кибальчич»

Це чули всі, хоч ніхто не цікавився минулим і мало хто знав про нього. Окрім того часто почувалося, ніби там є хтось такий, кого не видно. І здавалось, що той хтось не добрий, не байдужий, а злий, та що він завсіди може несподівано стати видимим… Часами це почуттє було дуже виразне, особливо вечорами, в самоті.

Слуги казали, що там сумно, навіть страшно жити, хоч вони самі не знали чого.

Але увечері, коли урядові інституції зачинялися, коли там, десь у загублених поміж великими покоями комірчинах лишалися самі старі мовчазні сторожі, палати обхоплювали така тиша і такий сум, ніби вони були домовиною минулого.

Дружина Паоло Єлена, хора і ніжна жінка, иноді почувала таку безобмежну і невимовну тугу, якої досі не могла собі уявити вона, котра ціле життє була щасливою… Мов чиясь чужа туга входила в її душу…

Иноді, блукаючи вечорами по покоях, вона заходила в останній, що був на лівому розі палати. І завсіди їй здавалось, що там хтось плаче, і хоча ніби нічого й не чула, а все таки так здавалось. Несвідомо вона пильно оглядалася навколо. Потім підходила до вікна і дивилася вниз на улицю. Там шуміла юрба, сяяли огні, пропливали осяяні трамваї. А просто перед вікнами струнко рисувався проти вечірнього неба чорний силует дзвіниці

Тоді Єлені здавалось, що то не вона, а якась иньша стоїть біля вікна, якась не ця, а иньша юрба шумить унизу… І як колись, так і тепер чорніє струнка дзвіниця, як колись так і тепер підіймає до неба людські жадібні питання та благання, не даючи людям ніякої відповіді…

Одного разу старий, трохи не столітній сторож другого поверху оповів те, що почув від батька — як з вікна того покою дивилася Джулія Кастелло, коли її чоловіка вели на смерть

Однієї ночі Єлена прокинулась від почуття, що в покої є хтось чужий. Вона вся похолола і одразу не могла ворухнутись. Вона чула як хтось вийшов у сусідній покій, а відтіль одімкнув двері у салю, у котрій, як казали, 1821 року збирались повстанці на раду.

Єлена розбудила чоловіка, він нашвидку одягся і, узявши в одну руку револьвера, а в другу свічку, пішов обдивитись помешкання. Двері у салю були одчинені. Там було дуже мало меблів, а тому ніде було сховатися. Паоло нікого не бачив, але чув, що там хтось є… здавалося, ніби щось наближається, ніби от-от щось стане видимим.

Паоло зробилось так моторошно, що він швидше вийшов з салі і замкнув за собою двері.

Всю ніч він не міг заснути. Все йому уявлялася та велика саля, ледве освітлена тьмяним світлом свічки. На білих стінах чорніють чотирикутні продовжасті портрети та образи, під ними стояли чорні дубові невисокі кріселка, від півтемряви мальована стеля здається зовсім чорною та глибокою… І чогось так страшно, так страшно, що аж серце завмирає… Такого безобмежного і незрозумілого жаху Паоло ніколи не почував.

Другого дня увечері пани сіли до столу. Слуги, подаючи вечерю, метушились. На столі стояли високі лямпи і ясно освітлювали їдальню.

Раптом здригнулось і забряжчало вікно.

— Вітер зірвався, — зауважив Паоло і звелів слузі Енріко зачинить віконницю.

Енріко одчинив вікно, вихилився і потім, зачиняючи віконницю, вимовив:

— Тиша, сіньоре. Вітру немає…

У друге вікно наче б хто постукав…

Слуги зупинилися, мов вкопані, зглянулися між собою і поблідли.

— Може, це воно, — сказав один.

— Старий Альберто казав, що завсіди так починається, — відказав другий.