Розділ «Марко Роберт Стех Роман Юрія Косача про «Цезаря степів» і «Ordo novus» — новий лад «козацько-української революції»»

Якщо в своїх романах соцреалісти Натан Рибак чи Іван Ле програмно асоціюювали елементи польської мови із фальшем, зрадою і лицемірством, пов'язували латину з гнітом і ґеґемонією католицької церкви та шляхетської еліти, та й узагалі неґативно ставилися до західних мовних елементів (звісно, в контрасті до мови російської, з якою неодмінно поєднували щирість, надійність та дружбу, «програмуючи», таким чином, «ідеологічно правильні» підсвідомо емоційні реакції в читачів), — то Косач, за влучним висловом Йоганана Петровського-Штерна, «приносить в Україну увесь європейський континент, а його українська мова охоплює-обіймає всю Європу»[586].

Те ж саме стосується також і ставлення Косача до персонажів різних європейських національностей. Якщо у творах соцреалістів усі чужоземці (звісно ж, за винятком московитів) — від папських нунціїв, крізь польську шляхту аж до німецьких воїнів, навіть якщо ті приєдналися до козаків, — представлені в критично неґативному світлі та в ксенофобсько антизахідному тоні як лицеміри й підступні зрадники, — то в Косачевому «Дні гніву» чужинці із різних країн Європи автентично захоплені Україною і сприймають події в Україні як важливий чинник загальноєвропейської політичної ситуації. В Косачевому романі (знову ж, у контрасті до ксенофобських ідей соцреалістів) Європа відкрита до України, а Україна відкрита до Європи. І хіба ж не нагадують оті два протилежні погляди на «козацько-українську революцію» XVII століття полярно різних інтерпретацій Революції Гідності у XXI столітті? — З одного боку, прокремлівською пропаґандою, а з другого — незалежними ЗМІ?.. Як іще побачимо, Хмельниччина в інтерпретації Косача перегукується з Революцією Гідності аж ніяк не лише в цьому одному аспекті…

«День гніву» може бути засобом не лише «десовєтизації» історичної пам'яті. Адже представлена в романі візія визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького відмінна не лише від проімперськи спрепарованих творів радянських соцреалістів, а й від творів, умовно кажучи, «етно-націоналістичного» спрямування, більшість з яких представляє Хмельниччину як війну за «національне визволення», себто війну етнічно українського елементу проти чужинецького поневолення. У Косача, хоча й «козацько-українська революція», без сумніву, спирається насамперед на український етнос, етнічний принцип таки не є визначальним, як і не є, зрештою, вирішальним критерій релігійно-конфесійний. На противагу гаслам етнічної винятковості у дусі Дмитра Донцова (із яким Косач дуже гостро полемізував), «День гніву» зображує «козацько-українську революцію» як явище понадетнічне та понадконфесійне. Якщо вдатися до сучасної термінології, то ми могли б сказати, що відображена Косачем революція — це, в суті своїй, «революція цінностей», а не етнічних або релігійних світоглядів чи інтересів. Отож, хоча вона, без сумніву, українська, вона одночасно й багатокультурна та об'єднує під своїми прапорами людей різних національностей і віровизнань («усіх, хто на нашій землі живе», як каже персонаж Юрій Рославець, альтер еґо автора), й вони борються за спільні усім (дарма що більшістю не зовсім усвідомлені) ідеали.

Та водночас це не соціяльна революція «низів» проти «панів», і її ідеали не мають нічого спільного з «інтернаціоналізмом» або «класовою боротьбою» на совєтський штиб. Нема в тій революції «диктатури пролетаріату», чи то пак «диктатури черні» (хоч «ґенерал черні», Максим Кривоніс, може, й бажає таку диктатуру встановити). Революція у «Дні гніву» лишається відкритою для людей усіх станів, віровизнань і національностей, бо цінності «нового ладу», «Ordo novus», що за нього борються і шляхтичі, і козаки, й чернь, — універсальні: особиста свобода, свобода віри і праці тощо, — себто хіба ж, по суті, не та сама людська гідність, за яку в XXI ст. в цій же Україні стало до боротьби засноване на етнічно українській базі, але все ж таки багатокультурне суспільство сучасної української держави?..

Козацька армія в «Дні гніву», окрім української більшості, складається із «найчудніших людців»: «семигородців… хорватів і молдаванів, кошлатих донських козаків [себто, мовляв, „етнічних росіян“. — М.Р.С.] і струнких черкесів, жердистих шкотів і білявих голендрів, завидющих вірмен, в'юнких циганів, скіснооких черемисів» і, звісно, поляків та євреїв (бо з перспективи одного з євреїв, який приєднався до козацьких загонів, наведений цей «багатокультурний» список). Уже побіжно згадане раніше трактування «юдейської теми» у «Дні гніву» (значною мірою, на основі досліджень участі євреїв у козацькій армії часів Богдана Хмельницького, здійснених істориками Авраамом Гаркавим і Саулом Боровим) — як в особі козацького героя Барухи, що приєднується до загонів Кривоноса, зовсім не відмовляючись від своєї юдейської релігії (як він пояснює: «Хмель віри не питає, Хмель і наших приймає»), так і в особі згаданого Натана Ганновера (чия книга, в реальній історії, стала відповідальною за закріплення образу Хмельницького в єврейській «пам'яті» як ненависника євреїв і масового убивці, а який у романі Косача симпатизує повстанцям) — оте Косачеве трактування теми відкриває перед нею нові перспективи і завдання, бо намагається знайти точки примирення і досвіди єдності там, де історично закріпилися конфлікт, ненависть і нерозуміння. Одним словом, у «Дні гніву» Косач немов пробує зробити національну історію України відкритою для «усіх, хто на нашій землі живе», і тим-то закликає, приміром, євреїв українських наново глянути на вельми травматичну в колективній єврейській пам'яті історію Хмельниччини, та знайти в ній інші виміри змісту — ба, хтозна, може, й навіть відкрити у демонізованій досі особі гетьмана Хмельницького також і свого власного національного героя?.. А в подіях очоленого ним повстання відкрити змістовну сторінку власної історії цієї української землі — скажімо, наприклад, як джерела й праобразу сучасної Революції Гідності…

Загалом, на відміну від багатьох літературних творів про ту криваву епоху, хоч би й «Вогнем і мечем» Генрика Сєнкєвіча, у «Дні гніву» не знаходимо етнічних або ж «расових» упереджень. Не лиш євреї, а й головні вороги козаків, поляки, зображені в романі аж ніяк не одновимірно, не карикатурно: досить простежити трактування Косачем постаті нібито «антигероя», польського шляхтича і воїна Януша Корсака. Знаменно, що найбільш неґативним (та і тут не карикатурним) персонажем роману є таки українець, Юрій Збаразький, що, відкинувши традиції предків, став єзуїтом, братом Домініком, і чия фанатична, демонічна жорстокість сперта, насамперед, на почуття самоненависті. Та і йде він з армією іншого доволі демонічного персонажа, і знову ж таки із русько-українського роду, — Яреми Вишневецького…

Як уже згадано, за Косачем, головним ідеалом, який (для багатьох неусвідомлено) об'єднує під прапорами Хмельницького людей різних станів, національностей та й віровизнань, є ідеал «нового ладу» — «Ordo novus». Напевне, найчіткіше висловив суть його ідеї, у сцені конфронтації з каштеланом Адамом Кисілем, Косачів альтер еґо, Юрій Рославець. Із гідністю-відвагою перед обличчям смертельної небезпеки він відповідає тим, які думають віддати його на страту: «Єсть це наша війна… Хоч воюю без палаша й мушкета, але воїн єсьм і готовий головою покласти… Бо це за отчизну смерть, а милішої від неї не маєш…» А далі й пояснює суть ідеалу, за який він і готовий головою покласти: «Найвільніша Річпосполита козацько-українська… без тиранії над людом, без своєвілля станів, з вічним визволенням від робіт і затягів, з подаруванням усім свободи — всім, хто на нашій землі живе, з правом до вільного вірування, до вільної праці на ріллі, в торгівлі й ремеслі…» Хіба ж під цінностями того роду не підписалися б у 2013—14 pp. учасники Революції Гідності? Та, хтозна, може, подібними словами відповідав «беркутівським слідчим», під час незаконних арештів і катувань, дехто із сучасних українських воїнів-героїв?..

Якщо прийняти, що Рославець, як авторів альтер еґо, який мандрує крізь різні його тексти, висловлює тут погляди, близькі до поглядів самого Косача, то таки вражає, що в 1948 p., коли по один бік «ідеологічної завіси» із закликом «нація понад усе», багато хто бажав загибелі «чужинецьким зайдам» та виправдовував придушення прав людини во ім'я права корінної, етнічно-однорідної нації «панувати на своїй землі», а по другий бік завіси, із гаслами «інтернаціоналізму» й «диктатури пролетаріяту», мільйонами нищили «панів», «буржуїв», «куркулів» і всіх інших «ворогів народу», які самі й були отим «народом», — таки вражає, що в той самий час Юрій Косач (і ще дехто із МУРівських однодумців) проповідував на диво модерні й сучасні цінності демократичного «Ordo novus», обов'язком і мрією якого було б дарувати свободу й права «всім, хто на нашій землі живе»… І знов-таки, хіба це не ті ж самі ідеали, за які на наших очах «головою поклали за отчизну» герої Небесної Сотні?

Отож, може, парадоксально, — коли в Україні настав час осмислення національних цінностей, включно із поняттям українства як такого, коли процес «декомунізації» намагається розвінчати (бодай деякі) колоніальні міти, — ті, хто сьогодні пробують будувати «новий лад» в Україні, можуть знайти несподіване джерело надхнення в забутому романі контроверсійного Юрія Косача. Адже, здається, у «Дні гніву», цей автор-еміґрант зумів у глибокому дзеркалі подій давноминулої епохи збагнути та показати багато чого про наше сьогодення. Приміром, чи не звучать актуально й ті слова, якими Петровський-Штерн описав зображену Косачем Україну 1648 p., яка «уже не є маріонеткою російських чи польських політичних стратегій, а дозріла до того, щоб самостійно вибрати власну долю, — і вона вибирає Європу…»[587]

Читаючи сьогодні роман «День гніву», уважний читач може відчути парадоксальне враження: що «великий роман» про українську Революцію Гідності, якого ж багато хто нетерпляче очікує, можливо, був уже написаний 70 років тому. Та й революція гідності, про яку цей твір оповідає, іще дальше в минулому — понад 350 років у глибині історії. Бо сучасні революційні події мають глибокі корені, й, що важливо, коріння саме в українській землі і в українській минувшині. Й, може, в усвідомленні тієї давньої історії української «боротьби за гідність», у відчутті глибинних джерел традиції та цінностей, за які сучасним поколінням доводиться наново боротись, — може, в тому усвідомленні сучасні українці знайдуть основи для створення «нового ладу», «Ordo novus», для «всіх, хто на нашій землі живе», а в першу чергу для тих, які, незалежно від походження, віри й суспільного стану, — «вольні серцем»…