Розділ «Марко Роберт Стех Роман Юрія Косача про «Цезаря степів» і «Ordo novus» — новий лад «козацько-української революції»»

Через декілька років, у передмові до початого ще 1936 p., але виданого аж 1943 р. у Львові роману «Рубікон Хмельницького» Косач писав: «Історія Б. Хмельницького перед 1648 роком мала для мене завжди багато хвилюючого. Бо що може більше хвилювати, ніж історія народження героя? А для письменника що може бути більш хвилююче од мандрівки в нетрі доби, про яку так мало відомо?..»[574]

То й не дивина, що «Рубікон Хмельницького» продовжує розпочату в «Затягу під Дюнкерк» історію «народження» національного героя. Це той же 1646 p., місто Данціґ (нині Ґданськ), де спиняються козаки по дорозі з Франції в Україну. Данціґ — це центр політичних інтриг і місто таємних переговорів між аґентами європейських держав, яке стає для Хмельницького місцем, у якому він може виявити інтимне розуміння європейської політики й водночас осмислює, на основі вістей із дворів Європи, плани майбутньої боротьби. Уже в той час, за Косачем, він усвідомлює величезну тактичну перевагу того, щоб «підняти чернь» і створити з неї боєздатну армію, і тут, зрештою, він має нагоду випробувати свої здібності втримувати сильною рукою анархічне козацтво, бо мусить приборкати внутрішній бунт проти його влади…

У принципі, провідним мотивом роману є не так мотив «народження героя» у сенсі закріплення авторитету Хмельницького як козацького ватажка, а радше внутрішня еволюція його як мудрого і далекоглядного європейського дипломата. Адже, у дусі ідей В'ячеслава Липинського, Косачеві уже в «Рубіконі Хмельницького» йдеться про «європеїзацію козаччини, а з нею і цілої України»: ідею, яка після війни знайде масштабний розвиток у романі «День гніву». І хтозна, може, зосередженість Косача на всуціль «європейському вимірі» особи та політики Хмельницького була, бодай частково, свідомою полемікою з поглядами сталінських «інженерів людських душ» в УРСР, які в той час, із кінця 1930-х pp., намагалися творити протилежний «антиєвропейський» міт Хмельницького-«друга Росії», що приєднав Україну до москвоцентричного антизахіднього союзу народів «степу» й «слов'янського православ'я» проти урбаністичної («буржуазної») «католицько-протестантської» Європи…

Адже в СССР зміни в офіційному ставленні режиму до постаті Хмельницького та особливо до Переяславської угоди з'явилися ще в половині 1930-х pp., себто в час, коли «Велика Совєтська Енциклопедія» називала цю угоду «початком колоніяльної влади Росії над Україною». Попри отаку загальну інтерпретацію, успадковану від українських марксистських істориків 1920-х pp., Михайло Покровський усе ж таки представляв угоду як «найменше з усіх можливих лих» для України в бурхливому XVII ст. Але вже в другій половині 1930-х, коли потреба «ідеологічно виправдати» культ особи Іосіфа Сталіна вимагала від істориків в СССР по-іншому поставитися до питання «ролі особи в історії» та й створити нові, модельовані на особі Сталіна, історичні міти-канонізації царів Петра І й Івана Грозного, ті історики мусили теж в іншому світлі представити експансіоністично імперську політику царів і Московії-Росії в загальному. Новий «міт Хмельницького та Переяславської угоди» мав стати одним із найкращих прикладів «благородного» впливу Росії на сусідні держави й народи, які вона інкорпорувала в тіло імперії. Адже ж, за сталінською ідеологічною доктриною, всі ці народи «одвічно прагнули до об'єднання» з Москвою, робили це ентузіястично й повністю добровільно, та й отримали у наслідку «велику користь» в господарчій і культурній сферах завдяки «покровительству» Москви і доступові до, мовляв, «вищої російської культури». Та, в кінцевому рахунку, найбільшим благом для тих народів була, буцімто, можливість «взяти участь разом із Росією у Великій жовтневій революції 1917 р.». Причому (як характеризує сталінський міт «дружби народів» американський історик Лоуел Тіллет), «у взаєминах з усіма радянськими націями Росія виступала як старший брат, чиї милостиву опіку й наставництво слід було приймати із вдячністю та повагою»[575]. На жаль, оті витворені сталінською пропаґандою стереотипи до сьогодні живуть у свідомостях великої маси громадян колишніх республік СССР. Бо ж хіба не з такими «вдячністю та повагою» українці чи грузини у XXI ст. повинні приймати (на думку надто ще великого числа людей!) «наставництво» Росії та її «благородний» вплив на «країни близького зарубіжжя»?..

У 1930-х першим, хто відгукнувся на «замовлення» на твір із новою інтерпретацією Хмельницького, став провідний сталінський пропаґандист в українській літературі того часу Олександр Корнійчук. Його драма «Богдан Хмельницький» (1938), яка впродовж наступних десятиліть мала безпрецедентно велике поширення в Україні, — вистави в майже усіх українських театрах, а також і створені на її основі кінофільм Ігоря Савченка (1941) та опера Костянтина Данькевича (1951), — становила, за висловом історика Олександра Гриценка, «згусток ідеологем уже тоді сформованої в основних рисах радянської мітології сталінської доби»[576].

Пізніше, уже після війни, «уславлення „наново дозволеного“ національного героя» Богдана Хмельницького «розгорнулося широким потоком»[577]. Чимало соцреалістів присвятили його особі пафосні й чолобитно промосковські епопеї. Це насамперед романи «Переяславська рада» Натана Рибака (1948—53) і «Гомоніла Україна» Петра Панча (1954), написані до святкувань 300-річчя Переяславської угоди — за чіткими вказівками «Тез ЦК КПРС», що «історичною заслугою Богдана Хмельницького є те, що він, виражаючи споконвічні сподівання і прагнення українського народу до тісного союзу з російським народом… бачив неможливість порятунку українського народу без його з'єднання з великим російським народом, і наполегливо добивався возз'єднання України з Росією»[578]. І відповідно, оба романи таврували «буржуазний націоналізм», розпалювали ненависть до «панів» та «іноземних» (звісно, західних) «загарбників» та гучно славили «великий російський народ і його братню дружбу».

Уже в часи хрущовської відлиги помітно ліберальніший своїм тоном і не такий аж вислужницький супроти московської влади роман «Хмельницький» у трьох томах написав Іван Ле, проте і в ньому, лише в дещо зм'якшених тонах і барвах, автор послідовно пропагує ті ж самі постуляти із «Тез ЦК КПРС» та ті ж самі стереотипи колоніальної інтерпретації України та її взаємин із «благородним старшим братом» Росією. Та, зрештою, по суті, той же самий колоніальний погляд на Україну на основі белетристичного опрацювання тем Хмельниччини, лише дещо прихованіше і менш очевидно, пропагував у романі «Я, Богдан» уже нібито свобіднішого 1983 р. Павло Загребельний. Попри те, що роман написаний талановитіше від сталінських опусів Рибака чи Панча, а навіть Івана Ле, попри те, що він «інтелектуалізований» масою посилань на історичні джерела та й ускладнений вигадливою структурою розповіді, по суті, він підтримує ті ж самі стереотипи ортодоксальних партійних поглядів чи то про нібито незаперечну (дарма, що не підтверджену реаліями XVII ст.) «нижчість» України й українців супроти «великої» московської держави та культури; чи то про безперспективність Гетьманщини в 1650-х pp., яка неначебто не розглядала, та й не мала інших політичних виборів, окрім союзу з Москвою, а відтак і кожне рішення Хмельницького «заздалегідь інтуїтивно надхненне бажанням об'єднати Україну з Росією»[579]; чи про «неспроможність» українського народу бути господарем на своїй власній землі та необхідність «захистити» Україну «сильною рукою» чужоземного володаря (ось, приміром, у час Переяславської ради Хмельницький у Загребельного оправдовує перед козаками ідею підкорення України Москві, бо, мовляв, уже «шість років живемо ми в нашій землі без господаря…»[580]), тощо, тощо.

Невипадково, отож, визнаючи багато достоїнств твору Загребельного у порівнянні з романами Рибака чи Панча, австралійський літературознавець Марко Павлишин заявляє: «Будьмо відвертими: деякі місця в романі можуть викликати в читача [що звик до ідеї рівності між народами] фізичну огиду… Не раз хочеться відмовитися від „правди“ Загребельного й відкласти роман назавжди…»[581]. А в іншому місці, він вказує, що вищий рівень майстерності автора роману «Я, Богдан» спричиняє тонший, однак водночас і підступніший вплив на читача. В романі Загребельного «портрет Хмельницького задовольняє всі вимоги офіційної мітології [КПРС], а рівночасно подає читачеві психологічно переконливий образ великої людини з широкою візією, харизмою, тонким інтелектом та дипломатичним хистом… Автентичність — міцна зброя в арсеналі апологета Переяславської ради. Нею автор плекає в читача готовність вірити, що „возз'єднання“ і „братання народів“ — це не витвори радянської пропаґанди після Другої світової війни, а поняття, які справді могли належати до структури думання XVII ст. Турбує те, що безсумнівний авторський хист Загребельного надає таким конструкціям певної переконливости…»[582]

З тієї перспективи сприймає вправно написаний роман Павла Загребельного вельми проникливий читач, який добре знає не викривлену імперською цензурою картину історії України та який, безперечно, «звик до ідеї рівності між народами». Та, проте, хіба спроможна критично прочитати той текст більшість читачів в Україні, які були (та, на жаль, іще досі бувають) змалку виховані на мітах про «братній російський народ» і «велику російську культуру», а водночас про «неповноцінність» культури української і «непрестижність» рідної мови? На жаль, більшість із тих читачів досі сприймає ідеологічно «програмовані» твори письменників з УРСР без критичного розуміння прихованих у них «засобів впливу на масову свідомість», а створені для потреб імперських ідеологій колоніальні стереотипи України залишаються для них ніколи серйозно не осмисленими, а відтак і «беззастережними» «істинами»… Отож, будувати нову «історичну пам'ять» в Україні на основі історичної літератури часів УРСР не те, що важко, а таки навряд чи можливо…

Доволі нечисленні белетристичні твори про історію Хмельниччини, які з'явилися уже в незалежній Україні (такі, хоч би, як історичний роман у віршах Ліни Костенко «Берестечко», написаний ще в 1980-х, та остаточно завершений і виданий 1999 p.), а також значно численніші історичні дослідження епохи Хмельницького, видані за останніх двадцять років, поки що не мали значнішого ефекту на загальні уявлення українців про гетьмана і його добу. Навіть і задуманий як могутній засіб впливу на масову свідомість фільм Миколи Мащенка «Богдан-Зіновій Хмельницький» (2007) виявився, на жаль, не довершеним як слід, технічно та мистецьки проблематичною поразкою як у творчому, так і в комерційному вимірах.

На сьогодні образ гетьмана Хмельницького в українській «колективній свідомості» залишається нечітким і не достатньо зрозумілим, насиченим імперськими мітами й підтекстами. І таким же туманним є уявлення українців про надзвичайно важливу в нашій історії революційну епоху XVII віку. А те, наскільки небезпечною є отака невизначеність суспільства супроти власної історії, видно із наслідків похідної від тієї амбівалентності надто ще численних громадян України супроти національних цінностей сьогодення: концепції України як держави, української самототожності, ставлення до мови та культури, а надто ж до ставлення українців до Росії: недавнього імперського центру, що його досі багато хто називає «братнім», а чию мову й культуру вважає «рідними». А справжній — такий, що міняє свідомість, — вихід зі стану національної невизначеності навряд чи можливий без осмислення-усвідомлення вузлових дилем української історії і основних цінностей української культури. А на масовому рівні, окрім шкільної освіти, чи не найвагоміші чинники у такому процесі — це белетристика, кіно, театр, мистецтво…

А в такому контексті яку вагу може мати сьогодні перечитання (а фактично, відкриття) майже 70-літньої давності роману Юрія Косача «День гніву» — роману, який, за нормальних обставин, мав би бути часткою літературної класики, а який невідомий переважній більшості українців не лише в Україні, а й у діяспорі? Чим саме, якими характеристиками форми чи вимірами змісту, «День гніву» мав би бути цікавим для сучасного читача? Що відрізняє цей роман нонконформістичного еміґраційного автора від численних інших прозових текстів української літератури, присв'ячених темі Хмельниччини загалом, а особі гетьмана Богдана зокрема?..

У першу чергу, як переконаються читачі, які з відвертим розумом і зосередженням уваги відбудуть заворожливу подорож сторінками цієї книги, роман «День гніву» — це, напевне, наймайстерніший (а в цей же час вельми читабельний) український літературний твір про бурхливу і, багато в чому, маловідому, вкриту серпанками леґенд епоху Хмельниччини. Це величезна втрата для української культури, що, із здебільшого практичних причин (насамперед неспроможності знайти видавця для своїх творів), Юрій Косач не завершив задуманої трилогії романів «Цезар степів» про Богдана Хмельницького, в якій «День гніву» мав бути лише першою частиною. Дві наступні частини трилогії «Хмельничани» та «Сойм у Чигирині» — не були написані. І цей перший із задуманої трилогії роман — яскраве явище української історичної белетристики. Причому цей твір освітлює-зображає епоху Хмельниччини із унікальної перспективи, яка особливо співзвучна із сучасністю і, як про те піде мова далі, може виявитися дуже цінною у теперішній час переосмислення понять України і української тотожності після Революції Гідності…

Для читачів в Україні, багато із яких виросли на літературі створеній під жорстким ідеологічним диктатом, «День гніву» стане відкриттям нових інтерпретацій подій української історії та джерел українського державотворення. Передовсім, роман Косача, без сумніву, побудований на принципово відмінному розумінні історії від того, який пропагували радянська цензура та соцреалісти, і, серед іншого, цей текст може слугувати засобом «десовєтизації» уявлень про Хмельниччину й про історію України загалом. Цей майстерний твір розвінчує багато колоніальних мітів, а зокрема й міт про «неєвропейськість» України та «спільність її історії і історичних інтересів» з Московією-Росією, — мітів, які програмно й ефективно насаджували в свідомості українців за останніх три століття імперські системи влади та освіти.

І справа аж ніяк не в тому, що «День гніву» мав би декларативно «боротися» з ідеями імперських ідеологів і письменників, та аналогічними засобами — лише зі знаком мінус — «в лоб» заперечувати, скажімо, аксіоми «щасливого возз'єднання України з Росією» або «споконвічного російсько-українського братерства». Декларативних заяв, які описували б інший вимір українсько-московських реалій, ніж той, що його пропагували соцреалісти, в романі Косача практично нема. Дуже рідкісний виняток з правила — це внутрішній монолог Хмельницького, в якому, обдумуючи природу стосунків із сусідніми державами, гетьман думає: «Ох, боюсь, боюсь Москви. Саме там рабство і неволя. Крім божого й царського нічого там нема. Навіть бояри себе царськими рабами називають. Простих же людей на торговищах продають… Ні, Москви боюсь… Із вогню та в полум'я…»

Ні, справа в іншому: в тому, що Косач, на основі глибоких досліджень історичних реалій доби, талановито й переконливо демонструє зовсім іншу реальність від тієї, яку, під тиском директив, плекали автори в царській Росії та СССР. Наприклад, це незначність, повна марґінальність «московського чинника» в житті України, бодай у першій фазі визвольної війни, яка описана у «Дні гніву». Хоча Хмельницький та козацька еліта беруть до уваги Московію у своїх політичних розрахунках, а інколи персонажі-московити з'являються в різних відгалуженнях сюжету, усі ті мотиви не те, що другорядні, а й зовсім-таки марґінальні, а що основне, чужі в українському оточенні, незрозумілі, непередбачливі й далекі від українського суспільства, зовсім відмінні своїм характером і ментальністю.

В тексті Косача читач не знайде жодних слідів постульованого імперською пропаґандою «братерства» козаків-українців та московитів, ба навіть взаєморозуміння між ними чи наявності спільних інтересів. І хоча Косач так і не написав подальших частин трилогії «Цезар степів», а зокрема не описав часів Переяславської ради, коли «московський чинник», без сумніву, значно сильніше впливав на політичне життя Гетьманщини, — самі уже заголовки частин трилогії багато чого говорять про загальний підхід Косача до «московської» теми. Друга частина трилогії, — «Хмельничани», — ймовірно, мала б описати оточення гетьмана, себто процес формування нової козацької старшини, еліти Гетьманщини, яка згодом творила (як про це й писав надхненник Косачевої трилогії Липинський) державну структуру козацької України. Зате третя частина — «Сойм у Чигирині» — замість зосередитися на Переяславській угоді, яка для імперських письменників узагалі була центральною подією Хмельниччини, вносить у заголовок зовсім іншу, протилежного змісту епохальну подію. Йдеться про старшинську раду в Чигирині, яка мала місце 12 жовтня 1656 р. й на якій, повністю розчарована діями московитів і обурена московсько-польським договором у Вільні, козацька старшина «фактично проголосила незалежність козацької України»[583]. Про цю раду так писав посланець царя Васілій Бутурлін: «Всі полковники, осавули та сотники складали собі взаємно поміж себе присягу, що коли хто-небудь на них наступатиме, то вони проти того ворога всі як один муж разом стояти будуть». На думку декого з істориків, це була «вища точка державного усвідомлення» козацької еліти, і «лише смерть Богдана Хмельницького перешкодила цій ідеї здійснитися…»[584]. Отож, скидається на те, що навіть в оцінці пізнішого періоду визвольної війни, коли «московський чинник» відігравав значну роль в козацькій політиці, Косач не зважав на імперські інтерпретації подій, а ставив наголоси на інших: «державницьких» українських мотивах, згодом всуціль замовчуваних, а то й заборонених імперською цензурою.

Принаймні в романі «День гніву» козацько-український і московський світи — це дві зовсім окремі й далекі одна від однієї дійсності, два зовсім чужі соціокультурні контексти, дарма що вони відверто між собою не ворогують, та це лиш підкреслює їхню віддаленість, бо козаки також не дружать з Москвою, не будують майбутніх планів на основі сподівань на союз із московитами. Навпаки, в Косачевому романі усі очі, плани та надії українського суспільства спрямовані на Європу. Європейська політична ситуація половини XVII віку й європейська культурна та інтелектуальна традиція визначають усе мислення і плани Хмельницького, який вільно спілкується різними мовами із дипломатами, читає латиною «Коментарі про Гальську війну» Юлія Цезаря, та і його називають «Цезарем степів», і він сам мислить себе в таких суто європейських, ніяк не «євразійських», а навіть не «візантійських», категоріях.

Зрештою, культурна належність Хмельницького та й усієї козацької верхівки (а зокрема ж високоосвічених шляхтичів на кшталт Івана Виговського чи Станислава Мрозовицького — славетного Морозенка із українських історичних пісень) блискуче віддзеркалена в самій мові персонажів Косачевого роману. У різкому контрасті до творів сталінських соцреалістів, для яких українська мова козаків могла вбирати в себе доволі численні церковнослов'янізми, рідше слова татарські й турецькі, а часто і нібито «природньо» вислови й конструкції з російської мови (кінофільм режисера Ігоря Савченка узагалі майже повністю російськомовний, дарма що він стосується переважно суто українського матеріалу), але мова козаків ніяк не могла (!) вбирати висловів з латини або західних мов, — у Косача (у згоді з дійсними реаліями доби), за влучною оцінкою Йоганана Петровського-Штерна, «мова роману втілює ідею загальноєвропейського масштабу подій [в Україні] і з подиву гідною послідовністю віддзеркалює концепцію багатокультурности [козацького суспільства]».

«Українська мова Хмельницького всіяна полонізмами. Польський король лається по-англійськи. Час до часу польські посланці спілкуються латиною. Шаумберґові наймані вояки вкидають у свою колоритну говірку французькі прокльони ляндкнехтів XVII віку. Інтелектуали на зразок [Транквільйона] Римші говорять макаронічною мішаниною німецької, західноукраїнських діялектів, польської і латини. Мандрівний мислитель [Юрій] Рославець звертається до церковнослов'янізмів… У романі Косача якийсь із персонажів може стверджувати, змішуючи українську мову з латиною, що він nazionale Polonius ritu romano, але вольний серцем. Косач каже «Ordonans — імпетувати», і козаки розуміють, що це українсько-латинський наказ іти в наступ. Усі ті арґо, діялекти, варваризми та жарґони органічно синтезовані в україномовний дискурс, створюючи образ української мови як надзвичайно самовпевненого культурного явища, яке не соромиться запозичень і яке завжди відкрите на зовнішні впливи, — віддзеркалюючи [аналогічну] відкритість козацької армії…»[585]