Розділ «Марко Роберт Стех Роман Юрія Косача про «Цезаря степів» і «Ordo novus» — новий лад «козацько-української революції»»

Для Шевченка підписання «Богданом п'яним» Переяславського договору, який «занапастив вбогу сироту Украйну», а її народ «закував у кайдани», був злочином, що за нього справедливою мірою покарання мала бути б не те що смерть, а неіснування, заперечення самого права жити. У відомих рядках Шевченковоі «Розритої могили» «мати Україна» голосить:

Ой Богдане, Богданочку,

Якби була знала,

У колисці б задушила,

Під серцем приспала…

Важко й уявити більш категоричне засудження наслідків політики Хмельницького. Та не менш негативно, хоча й з інших від Шевченка міркувань, поставився до особи гетьмана провідний інтелектуал українського відродження XIX ст. — Пантелеймон Куліш.

Постать гетьмана з'являється в деяких його ранніх поезіях, але прискіпливу увагу Куліш присвячує Хмельницькому у своїх історичних текстах, написаних в останніх десятиліттях життя, насамперед в «Історії возз'єднання Русі» (1874—77). Куліш, який лояльно сприйняв імперський «Переяславський міт», послідовно (хоча аж ніяк не об'єктивно) обґрунтовує свою негативну оцінку гетьмана цілою низкою міркувань уже в пост-романтичному дусі, звинувачуючи особисто Хмельницького за руїну України, яка начебто процвітала в часи «золотого миру» в Речі Посполитій 1630-х pp. За Кулішем, саме Хмельницький «наш цвітучий край обернув у пустелю, засипану попелом і засіяну кістками наших предків. Він надовго зупинив успіхи культури і шкільну просвіту…»[566] і т. д. Спираючись на нові твори вельми негативно налаштованої до Хмельницького польської історіографії, Куліш зобразив гетьмана як «азіятського» деспота, зосередженого на закріпленні особистої влади та влади його династії, а не зацікавленого в національних інтересах і в модернізаційних процесах творення державних інститутів, урядових структур та соціального, економічного й, особливо важливого для Куліша, культурного життя козацької України. Дарма, що раніше, у «Записках про Південну Русь», той сам Куліш наголошував на незаперечних досягненнях Хмельницького у сфері державотворення. А втім, парадоксально, попри негативну й інколи украй тенденційну оцінку Хмельниччини, саме Куліш першим поглянув на події в Україні в половині XVII ст. із перспективи модерних уявлень про історичний розвиток націй і еволюцію національної свідомості. У XX ст. з такої точки зору трактуватимуть спадщину гетьмана прибічники «державницької школи» в українській історіографії та політичній думці, однак доходитимуть вони, як правило, до зовсім інших від Куліша висновків та оцінок.

Загалом, погляди на гетьмана Хмельницького трьох основних представників українського відродження XIX ст. — Костомарова, Шевченка і Куліша — заклали підвалини трьох головних трактувань особи гетьмана та його спадщини в пізнішій еволюції української інтелектуальної думки. З ідей Миколи Костомарова виросло трактування, яке ми могли б умовно назвати «народницьким» та яке продовжили пізніше Михайло Драгоманов і провідний історик України Михайло Грушевський. Як правило, інтелектуали народницького спрямування оцінювали постать гетьмана доволі негативно, як провідника, що не підкорився вимогам і потребам народу і був «становим», а не народним вождем, захисником інтересів козацької старшини, а не широких народних мас, і саме через отаку неправильну систему лояльностей він і допустився доленосних політичних помилок. У літературі зразком народницького погляду на Хмельницького може слугувати вірш Павла Грабовського «Пролісок» (1894), в якому «Богдан-батько», що його «людського руху хвилі бурні на поверх винесли», таки залишився «лихого віку сином, і вище станути не міг…»

Із джерел Шевченкового «україноцентричного» погляду на історію виринула течія патріотичної чи, умовно кажучи, «націоналістичної» інтерпретації Хмельниччини, основними постулатами якої було, з одного боку, (майже відсутнє в самого Тараса Шевченка) звеличення визвольної війни під проводом Хмельницького, а з другого боку, засудження Переяславської угоди з Москвою, або ж трактування її як зародка національної катастрофи. Як зразок розвитку цієї течії в літературних зображеннях Хмельницького, можна б навести вірш «І ти колись боролась, мов Ізраель, Україно моя» (1904) Лесі Українки, в якому особа гетьмана на тлі всенародного повстання постає мало не в містичних вимірах неоромантичної «надлюдини»:

…І в тьмі з’явився хтось непоборимий,

якийсь дух часу, що волав ворожо:

«Смерть Україні!», — та знялась високо

Богданова правиця, і народи

розбіглися, немов шакали ниці,

брати братів пізнали і з'єднались…

. . . .

І вже Богдан пройшов по тій землі,

від краю і до краю. Свято

між ним і духом відбулося

в золотоверхім місті…