Розділ «Юрій Косач ДЕНЬ ГНІВУ Роман про 1648 рік Публікується в авторській редакції»

— На Полонне, Хмелю!..

— На собачі гнізда, пане наш, веди!..

Запорожці чорніли, як орли в рядах.

А Хмельницький сердито, не слухаючи криків, нагнувшись над гривою, не спиняючись, важко мчав до дубків, де розіп’ято шатра старшини.

З-за плеча, оглянувшись, бачив хмуре лице Кричевського, розсміяне, красиве Ґанджі, вісп’ясте Яненка, чорне Перебийносове, вихудле Виговського, Богуна — то виринали, то щезали в темені.

Бурмотів:

— Вікторія, клопіт — вікторія. Гетьманам хвіст прищемив. А було не займати… Чи правда, що король вмер?.. Повідь, повідь… Не надіявся, тільки Боже Смотріння… Стільки черні підняти… Славити Бога, тільки славити Бога… Пожару не вгасити… Не піду далі… Тепер пактувати, тепер прийдуть самі. Все коронне зніс, а вікторія від Бога… Свічі в Суботові… Ризи попам. Шкода говорити много…

І коли почув (десь здалека хтось крикнув): «Гетьман наш», — здригнувся, вперше подумав: «Гетьман»…

Виговський пив мало. Підперши гладке підборіддя рукою, обдивлявся всіх з-під ока, вивчав усіх в цьому шатрі старшого. Гуділо в ухах, слухати важко: доказувала чернь віватуванням, стрілянням з самопалів, гуляли молойці, зсаджували бочки й барила з гетьманського обозу, ця забава за ніч, за день і ще до півночі, черні стриму не було, та й навіщо — вікторія була повна.

Виговський, підкоморій луцький, знаючи й інше товариство, й інші забави, морщився: орації ставали грубіянські, фольгували собі отамани, пияцтво, як повідь, вогненна й неслухняна.

Думав про інші справи.

Полонені гетьмани — збито з них пиху — стояли покірні перед рядами бранців — з того й почалося. Перебийніс, цей немилосердний шкот, хотів їх віддати черні. Розірвала б як не одного, шляхетське м’ясо й кров — можна було сахнутись. Черкаського старосту схопили, худого Коморовського, Лаща, Пронського — не було кому відігнати, могильники й винники зубами вчепились у них, хто таїв лють стільки літ, тепер осатанів. Може, й з Перебийносового потурання.

А шкотові нічого було б і потурати, що йому вчинила Корона? Розповідали Виговському, що прийшов з великої війни, ходив з побережниками на Мультан, другі, що з затягом Сарторіуса прийшов, з Литви, в службу коронного гетьмана, інші знали його в німецькій війні, служив, мовляв, цісарцям і шведам, а втім, чорт, засміється — морозом пробирає.

Хмельницький його втишив, може, й боявся його шкот, може, приховав пересердя. Від’їхав з молойцями, приведеними звідки Бог дав, різуни неабиякі, пучки в рот не клади. Від’їхав, не захотів. А чернь його голубить. Чернь брата почула. Буде Богданові морока і з черню, й зо шкотом, з носом його перебитим. Може, пошукає колись чернь за іншим старшим.

Страшно черні, як грозової тучі, страшно. Звіря з кліті випустили, вже не приборкаєш. Валить, з усіх усюдів іде. Вже трибунів своїх виносить — Вовгуру, Полуяна, Півторакожуха, Пободайла, вже й префектові свойому віватує — Перебийносові.

В чаду, в хмелю гублять голови, впились вікторією. Всі, навіть найзнатніші. І цей усміхнений сивоголовий Іван Теодорович (його Богуном звуть), і Самійло Богушевич з Кердан, й красень Станіслав Мрозовицький, і старий Кіндрат Бурляй, і обидва Нечаї, Данило й Іван, славні лицарі степові, й Филон Джеджалій, і кінник Ґанджа, й Небаба, й Гаврило Негребецький… П’яні всі, пашать їхні обличчя, дужа радість, як птах у грудях, розкриллям рве груди. Розсілися за столами, проливають липке солодке вино на малиновий оксамит, оковитою нехтують, мечі бряжчать, панцері розіп’яті, куряться чуби, обіймаються й чоломкаються з німцями й голендрами[249], й з тими всіма, що перебігли вчора — з Адамом Хмілецьким, і Миколаєм Бруякою, й братом його, і з Іскрицьким, і Григорієм Ольшанським, і Христофом Ласком… Всі ще вчора ходили в гетьманських барвах, сьогодні ще з-німецька одягнені, але б’ють кулаями себе в панцерні груди — плачуть і кличуть матку-отчизну. Громодар Богдан. Креснув блискавицею небо, цю пустелю осяяв, може б, і спала без нього. Хуртовиною, зливою осяяв, бо він Богом даний.

Для Виговського — такий, як усі, ні більший, ні менший. І Криштоф Косинський, і Наливайко служили панам, поки не запекла привата. І Богдан служив, ще й як служив, не процесувався з Короною. Може, й боніфікував би Суботів довіку, може, й не посмів би й дітям наказав би своїм не сміти. Та чи й тепер посміє?..

Чадно, п’яно. Завтра говорити треба з ними всіма, не сьогодні. Сьогодні мутні голови, хоч і недурні голови.

Вийшов у ніч. Не спостерігли, майнула комусь постать недавнього комісара, але не затримували, не любили його. Тільки Станіслав Кричевський іноді підходив, але Кричевського не було — і він не любив гульні, димних голів. Ще Силуян Мужиловський — з ним поговорити б, бачить далі, ніж усі, гострозорий.

Пішов за шатрами, між вогнищами, кухнями, списами, заткненими в землю. Переступав п’яних, а вони покотом лежали, обнявши сулії, на сідла поклавши голови, на мішки з добром. У відсвіті багать вилискували панцері, червоніли делії й шуби, здерті з панів. Червінню, червінню взялось усе: і ковані вози, ручиці й люшні, й походні кухні, й шишаки драгунів і рейтарів: ті сонно белькотіли, йшли обнявшись, похитувались. Рейтарський обоз. Панська драгунія вчора перейшла. Корогви полків повисли на стеблах. Тиха ніч, сухий цей май, вижарить сонце за дня, випалить дотла, а вночі — безвітр’я. Вали, палісади. Куняють варти, блимають ліхтарні, покрикують варти і спів здалека, іржуть коні, попутані в травах. А заграва кругом, все Поросся в заграві.