Розділ «Юрій Косач ДЕНЬ ГНІВУ Роман про 1648 рік Публікується в авторській редакції»

І молитовно зложив руки. Мрозовицький клепнув коня, нагнувся, із-за гулу не чув добре.

— Ти чий такий будеш, хлопче?

— Симеон Збаразький, реґіментарю, тут мене Семенком кличуть…

— Князя Збаразького?..

— Молодший син, реґіментарю…

Лице Мрозовицького, що було спохмурніле, виясніло.

— Як же ти тут? Таж твій брат Юрій…

— Що мені по браттях, — сказало гнівно хлоп’я, — я не їхній…

Мрозовицький нагадав собі Львів, попелястий кучер княжни Петронеллі… В сутінку склепіння постать ченця, неспокійну полумінь його очей… Брат Домінік, в світі — Юрій Збаразький… Суперник… Леліяв відомсту, таївся перевертень, своєї нації зрікся… Де він тепер?..

І хлоп’я бігло поруч коня, розповідало: це він ще з одним, з Максимом, дві гармати відбив від гетьманських, самі удвох із самопалів гатили, а челядь утекла.

— В Стеблівську сотню, а там розберем…

Ревіли бики, горіло з богуславського боку, все небо над обозом палало — і від згарі, що летіла чорна, гнана вітром, і від сонця на схилі.

— Beaei pacifici!..

Мрозовицький поскакав здовж кострів, повз полонених, беззбройних шкотів, і ці велети, беручи його за префекта, підводились, мов дуби, салютували. А там повідь козацької навали, що ближче палання неба, тягнули вози з добром, вели кварцяних і безкінних гусарів з погнутими панцерами, кульгаючих, насуплених, — татарва чигала на них, принишкла, хижаки-крогульці. Бешкетувала й чернь.

— За ребро й на гак!

— Колом у потилицю!..

— Колом, щоб не зойкнув, панський брат!..

Мрозовицький смальнув плазом шаблі одного, другого — чернь подалася. Вишкірив снігові зуби, нашошорився, чуб вилетів з-під шапки.

— Дейнека, драбуга — то полоненого напастувати?..

І козаки, йшовши за ним, довбнями, киями, списами розганяли роз’юшене хлопство.