Розділ «Юрій Косач ДЕНЬ ГНІВУ Роман про 1648 рік Публікується в авторській редакції»

— Такі-то ми securi, — гірко усміхаючись, говорив Корсак, — ота дурність реґіментарів — це як хронічний гостець…

— Наша справа слухати й сікти…

— Це не заслуга, а обов’язок, — сухо сказав Корсак, — сікти вміємо всі, але не диво, що кожний ребелізант чекає тільки нагоди, щоб нас шарпнути ззаду, з таким автораментом Річ Посполита в постійній небезпеці.

Він прирік собі, вирушаючи зі Львова, переконати хоч у цій війні, що з холопством панькатися не можна. Знести на шаблях, так люто покарати, справедливо покарати, але вигубити так, щоб ніколи-ніколи вже не наважились встати. Видно, Кумейків замало було, зітхнув; король далеко, а втім, що короля це обходить; привілеї для Русі, руські сенатори, схизматики в сеймі, ні, годі! Ця війна покаже, яку гідру випестили на грудях.

У шатро зайшов молодий єзуїт. Шукав приятеля з малих ліг Тарла. Ротмістр сидів при столі, за кухлем простого пива, відложивши шолома, строге обличчя його вирізалось з-поміж інших, молодих, безжурних, розісміяних. Він попросив ченця сісти й розпитував його про подорож — чернець, брат Домінік, прибував з Бара. Розговорились, та ж чернець жив у Львові, біля колегіати, а там недалеко й княжата Заславські, де ротмістр щораз бував. Згадав панну Стеткевич, княжну Четвертинську — чернець спаленів, знає їх, так, знає, і він волинського роду, може, й знатного, але Бог покликав до когорти, й когорта послала в Україну — повідь хлопська, іспит всім, хто прагне, хто хоче, хто гартує дух.

Натхненне лице брата Домініка подобалось Корсакові. Й подобалось, що вміє зносити й поход, і вихри, й дим бойовища.

— Багато тут діла для когорти, й генералат знає, що йому починати, тільки не любов’ю, тільки не лагідністю, фратре, — з варварством по-варварськи. Сполучім дві сили — збройний чин лицарства і дух непримиренності когорти, не пактуймо більше з дичиною, які там пакти! Меч і хрест, гостре око й певна рука — тут, у Русі, всі зрадники, дивіться на Хмельницького, хто б сподівався, що підійме руку, так гойно матір’ю Річчю Посполитою обдарований, бо чи ж не матір’ю була йому Полонія?

— Але він і каже, що проти короля не йде, тільки проти кролевенят, — посміхнувся чернець. — Розповідання дурні, всі вони так говорять, а за пазухою змії годують на все, що не їхнім духом дише. Отже, згадайте моє слово — коли не мріє Хмель про булаву на Подніпров’ї. Ні, заслаба рука наша була, забагато привати, забагато думки про власне добро, а де добро Полонії?.. А де добро Республіки?..

— Як же думаєш заспокоїти Русь, — спитав другий ротмістр, Адам Хмілецький, що зайшов зі сусіднього шатра та прислухався.

— Як? Стинанням голів гідри, поки соків не стане їй, щоб нові голови ростити. Чи не так, брате Домініку?..

Але Адам похитав головою. Всіх, мовляв, не переб’єш, не передавиш, вашмосте Корсаку, а чи це, до речі, закон Божий? Адже ж це братня нація…

— Ні, це не братня! — жарливо крикнув Корсак. — Ця Україна для мене гірше татарви, це нація з вовчою душею.

— Пригадай, вашмосте, що й ми маємо цю вовчу душу і чимало з нас. Націю свою зберегти й так можемо, Речі Посполитій бувши вірні.

— Як Кричевський, як Виговський — зрадники, кажуть, Хмель їх вже тисяцькими поробив, може, й тебе, вашмосте, тягне до них?

Адам Хмілецький не відповів ні слова, може, й хотів сказати — не зрадники це, а Матка-Отчизна кликнула їх до себе. Та збагнув, що тут говорити зайво — і Корсак, і чернець, й інші, а з них багато теж мали руських дідів, вже обросли польським м’ясом. Вже ніщо не тривожило їхніх душ. Хмілецький зітхнув і вийшов.

А чернець із Корсаком удалися в дискусію, обмірковуючи сукцеси великої війни, що саме минала в Європі. Ні, сукцеси невеликі. Гідра реформи, лютерства, схизми ще живе. Може, тільки Річ Посполита польська залишалась єдиною вартівничою святої справи.

А в наметах реґіментарів пили й гуляли.

21

Від двох днів наступав Хмельницький на польські позиції під Корсунем. Ротмістр Януш Корсак, об’їжджаючи вали, ще раз переконався про нездарність реґіментарів: замість наступати — вони дали себе обійти, обложити велеголовим табором і зв’язати сутичками. Мартин Калиновський дрімав у ридвані на подушках, його не будив навіть гук гармат, прокидався тільки, коли приводили пійманих хлопів і козаків на допити, залюбки придумував для них тортури й сам іноді брав за залізо, щоб ним припекти боки в’язням. Тоді випивав меду й закотисто реготався. Та свідчення були скупі, хлопи мовчали, як понімілі, а коли говорили, то незв’язке: за одними, у Хмельницького сто тисяч, а з Черкас підходять нові загони, за другими — рве на собі чуба й жалкує, що порвався на реґіментарів. Це все забави не на воєнний час, говорив злісно Корсак, коли інде, то й він попробував би вогнем хамів та добув би з них правду, але тепер не те важить, на луплення очей, на сотання жил буде завжди час, а тепер треба наступати.

15-го травня почався імпет, але під поганими знаками: кінь у реґіментаря, тисовий огир, спіткнувся, піхота, що пішла до штурму, добре почала — кварцяна, незбирана, але козацька кіннота зім’яла її. Піхотинці, як мишва, розбігались по леваді, хто встигав — обкопувався над трактом, хто непроміткий, так і лягав під шаблею.