Розділ «Юрій Косач ДЕНЬ ГНІВУ Роман про 1648 рік Публікується в авторській редакції»

— Що по тій журбі, — хмуро промовив Корсак, — тут не відсіч, тут імпет потрібний.

— Уміли Остряницю й Павлюка ганяти, а цього скурчого бика не вхоплять. Та ж завтра дві армії його не знесуть. Каригідна недбайливість реґіментарів, про менших офіцерів не говорю, навіть чат не розішлють, а в цьому сумбурі, Mater Dei, ніхто не знає, від чого почати, де чия корогва стоїть. Безголов’я і кінець.

— Який пан — такий крам…

— І його милість Єремія Вишневецький, єдиний кращий воєвождь Полонії, як на те, не наглить.

— І йому привата світить. Якби, не дай Боже, наших реґіментарів розбили, то він би лиш у кулак сміявся…

— Але як уже вдарить, то мокрого місця не залишиться на Хмелю!

— Куди ж ви йдете, пся кість, — крикнув Корсак, переймаючи хоругву драгунів, що повертала праворуч, у поле.

— На Стеблів, ротмістре…

Обличчя драгунського офіцера, смагляве й рум’яне, світилось. Посміхався під тонким вусом. Це був українець Зарудний-Богданович.

— Дам я вашмості Стеблів! — Корсак збілів від люті, що його давила, хотів вилити її на кому-небудь. — Не чув, ваш-мость, що йдемо на Корсунь?..

— На Корсунь, то на Корсунь…

І офіцер, так само глузливо, загадково посміхаючись, обернувся до своїх вершників.

— Пан ротмістр каже, що на Корсунь ідемо…

— Не я кажу, вашмость, а такий ордонанс усім нам…

Офіцер здвигнув раменами й поскакав уперед. І від нього, і від усіх його людей несло оковитою. Драгуни, вибравшись перед піхоту, співали:

а козак у полі не боїться ні турка, ні самого чорта…

— І ці хлопського ребеса, — надслухував Тарло, — з писків їм зле глядить; побачите, що так як у Кам’яному Затоні тільки й чекають, щоб до Хмеля передатись.

— Вовка до ліса тягне…

— На палю б їх, гаспидових дітей.

Просто-прозоре небо, де квилять чорнокрильці, а обрієм хмари, чорнющі хмари диму, ввечері й цілу ніч заграви, хлопство все кругом палить, це Хмельницького чорний шлях. З Черкас армія обох гетьманів зробила відступ на Городище, Корсунь, Стеблів, Богуслав — коронний завагався, говорили конфіденти: сто тисяч іде за Хмелем. «Напевно, не так багато, — казав гетьман, зібравши реґіментарів, — чого тільки людські язики не верзуть, камінець вергни в воду — хвилі йдуть, то поки до берега дійдуть, здається, що вже буря. Бурі не бачу, — важко повертав дебелу підголену голову, — але securitas[241] не пошкодить. Бог мене важко покарав за неуважливість: Стефане, Стефане, дитятко моє, як то йому в татарських ликах, але це ж дитя, не дивуюсь, загонисте, невміле, але Шомберг, Чарнецький, Хмілецький — це ж старі битні лицарі, й так дали себе взяти! Mater Dei! Скурчі сини — реєстрові передались; о Русь, о Русь — вогнем і мечем учити лиш тебе. Але тут, саме це тверджу, не відступлю від свойого, ні, тут легко не візьме нас і вас запевнюю: Хмеля до Варшави привезу спутаного, в мідяному бику зварю, так мені допоможи, Боже. Зламаю шию». Коли польний гетьман Калиновський, сонний, здоровенний і череватий воєвода, завважив, що добре було б, не ждучи, Дніпром піти й знести Січ і Хмельницького зайти від степів, Потоцький відповів, що бити козаків не на порогах, а на волості — ось наша річ. На цьому реґіментарів і відправлено на дальше пиття й гульбище.