Розділ «Юрій Косач ДЕНЬ ГНІВУ Роман про 1648 рік Публікується в авторській редакції»

— Присяйбі, що знав! Нехай от пан Томиславський посвідчить: не казав я, що пану Богданові руки сверблять до булави?..

— Щось не в тямці, пане війте…

— Так ти завжди, вашець, золотих слів не пам’ятаєш, а я перли мечу перед казна-ким…

— Який же він, — спитала пані, — добре уложений?

— Сутуло ходить, а кремезний, як ведмедюра. Що ж до уложення, то найдеться у витворніших палатах, як у себе вдома. Другого ерудита не маєш такого на Подніпров’ї. Латиною орудує, як римлянин, до того ж і по-французьки, й по-німецьки, й по-італійськи… Книг у Суботові мав цілий покій, може з найученішими конферувати[236]. Знаєте, милостиві, як він Конецпольському відрізав, оглядаючи Кодак? Ні? Так вам скажу: хвалився покійний Конецпольський, що тієї фортеці не зруйнує жодна сила, а пан Зіновій-Богдан тільки посміхнувся й рече: «Що рукою збудоване, те й рукою зруйноване буде». От який він тятий на язик.

— Але шабля його ще гостріша.

— А чи пішов би ти, вашець, за паном Хмельницьким? — мовила панна Оленка, що прислухалась у кочі.

Війт же масненько посміхнувся.

— Не знаю, чи буде це до серця тобі, панно, але скажу від серця, яко до лукавства незвичний, а кругом, бачу, свої люди. То ж такого воєвождя чекали ми стільки літ. То ж провидіння Боже посилає його нам, ніхто інший. І коли треба буде йому й нас — міщан, купців, посесорів, то, хоч кажуть, що черства в нас душа, міряна від ліктя, підемо, як один муж, за благочестіє, за право, за волю…

— Амінь, — озвався Томиславський, — тако всі мислимо…

— Може, на людях того не сказали б ви, вашмості, — усміхнувся магістр, — але в лісі.

— Як і пристало вовчому племені, — зареготався війт, — і вовка до лісу тягне…

«Повідь, повідь, — Римша заліг на возі, віття шуміло над ним і високо-високо мигтіли зірки, — і чернь, і шляхта, і війти, й державці — всі до гострої шаблі пана Богдана горнуться. Рекгедіц, рекгедіц… Що магістр [є] конфідентом ребелізантів, то я, ще бувши у Львові, догадувався, але по кульгавому попові годі було сподіватись… І який знак собі показують? З уст мені вийняв пан Ґжибовський… Простого люду це війна, і благословить її Бог або чорт, все одно, щоб тільки панів знесли… Погріємось, погріємось… До пана Перебийноса пішов би, прийняв би мене на капітана, але поперед батька в пекло… Нехай інші наставляють шию… Поки не січуть, самому не лізти… На петлю буде час, а талярків і для мене вистане… Рекгедіц — святе діло, bellum civile[237] — добре діло, тепла робота… Краще прикинутись дурнем і зберегти голову, як розумним бувши, втратити…»

А сон гнобив, а сон солодко наставав. Тільки шум віття, порскання коней, тріск ломаччя. А згадавши фравцимер, лукавеньких дівчаток, усміхнувся крізь дрімоту Транквіліон Римща. Та мармизи, сірі пики верзлися, відганяв, відпихав руками — ні, таки впирались у нього — зірвався, сон не сон… Магістре Рославче, магістре, — але магістр хропів біля нього на возі проти неба, відкривши рота. Й війт паволоцький хропів оподалік, і Томиславський, і всі, всі спали. Тільки не протопіп, тільки не ця потаємна гиря, цей кульгавий.

Мармизи — це були хлопи в серем’ягах, в кожухах, гирі нечесані, гирі обгорілі, оброслі — ледве зікри блищать, вовки, чисті вовки.

— Добрі брати, кажете з-під Сокаля йдете?

— А ті з-під Володимира, а цей аж з-під Ратна.

— Допекли гемонські пани?

— До самої шкури, до самого серця, тільки й їхнього, що дерли з нас шкуру, як лико, орали нами, погадай, монаше, шість днів панщини, а косити посесорове — сьомий, а дерти борть, а все віддай панові, а сам четверт із діточками здихай, здихай, й от обернули кола в брюсі панському, а тоді непереливки, спламени тебе, тільки до батька Перебийноса…

— А ти помовчи.