Розділ «Юрій Косач ДЕНЬ ГНІВУ Роман про 1648 рік Публікується в авторській редакції»

— Напали на Богу духа винних посполитих, — спокійно сказав Рославець, — на дім напали мародери, лярони, вкручували пальці в курки, терли п’яти сіллю, а потім приводили цапів злизувати — залоскотали господаря на смерть, хотіли грошей; господиню, дочку її зґвалтували, брались до підпалу, а ми з приятелем стали в обороні. Ось і драчка, ось і ціла історія…

— Не варнякай, драбе! Мародерів судить трибунал, а тобі зась до коронного війська…

— То й нас веди, вашець, до трибуналу…

— Дам я, дам трибунал, дам я вам убивання жовнірів його мості короля; на суху гілляку — й баста з вами, Матер Деї. Ще ми, хвалити Бога, не в Ефіопії, а в святій Короні, що ляронів уміє покарати і покарає, так масійських, як і великих, ще Хмеля вашого, чортового сина, теж підтягну на суху вербу…

— Закороткі руки, — прошепотів Римша, але затремтів, непереливки: жовніри під’їхали до розсохатого явора, що стояв на бічівнику дороги, й закинули мотузка, — не жарти, це таки не жарти, магістроньку…

Але магістр дивився здовж дороги. Там ішов обоз. Наближався до лісу приватний, мабуть, обоз, але ізрядного панства; гайдуки виїхали наперед, з долинки викотились вози з добром, на возах хлопи з пищалями, а тоді загримотіла колією коча. Драгуни, заложивши петлю, чекали, поки обоз їх не мине.

— Людкове, — крикнув Римша, витягаючи шию з петлі, довгу свою шию, — апелюю до вашого серця — тут ся діє кривда людській невинності!..

— Бреше, — заричав мазурський корнет, — гунцвот, тільки шкуру свою погану рятує!..

— Магістре Рославче, невже це ви?..

В запиленій цій постаті, винужділій і пошарпаній, хоч і зо знятою гордо головою, важко пізнавалось магістра. Але княжна Петронелля таки пізнала його.

— Римшо, — гукнув магістр, — майстроньку Римшо! Тільки чудо нас спасло, це ж княжна Четвертинська!..

Але драгуни не хотіли слухати. Опецькуватий корнет заступив конем дорогу. Хоч і сто княжен вставиться за драбугами, все одно не пустить. Він їм давно пустив би кулю в потилицю, та шкода кулі, і падлюкам підла смерть, не почесна. А що княжна ручить за гунцвотів, то її справа, хоч і дивна, бо за хамів тепер взагалі не ручать; хіба ті, що з ними заодно. А до свойого хамства цей довгий признався, тільки на славу Речі Посполитій буде: за одним махом згине і хам, і драбуга.

— А хто ж то хами, по-твоєму, вашмосте? — крикнула з кочі княжна.

— Козаки і вся Русь — хами…

— То й мене приєднай, асане, бо й я руського роду…

— Справді? То чого ж мовчиш, асанно? Вішай, — крикнув опецькуватий до драгунів, — я оце вуха розвісив, а не знав, що це одно ребесо…

— Бандите, — княжна вискочила з кочі й вирвала гайдукові самопала, — куля в лоб, коли не пустиш цих людей. Не оглядайся, ляше, моєї челяді п’ятнадцятеро, а вас тільки семеро…

— За розбій під трибунал підеш, панно!..

— А ти під цю деревину спати, драбе!..

Корнет озирнувся — драгуни чекали, що скаже; Римша тремтів усім тілом, Рославець зблід: їм до скроні приставили дула мушкетів; корнет облічав[203], коло панни вже громадилась челядь, хлопи грізні й дебелі, та й з кочі виглядала мармиза, чи не піп, а ребелізант напевно.