Розділ «Юрій Косач ДЕНЬ ГНІВУ Роман про 1648 рік Публікується в авторській редакції»

— Бачиш розбещеність, отче, — сказала княжна Петронелля, — кров палахкоче від такої наруги…

— Не звикати, — розвів руками протопіп, — наша мати-церква благочестива давно плаче…

— А сліз нема кому втерти…

— Може, й буде кому, моя пані…

Олена тим більше придивилась ченцеві. Вже у Львові глухо чула вість про Хмельницького, про зазивні листи на оборону благочестія, чи й цей смиренний ченчик співчував ребелії?

— Терпимо окрутні[195] опресії[196], видерто нам вольності й свободи… людей грецького набоженства витискають, віддаляють… мордування, ув’язнення, вигнання, секвестри, кари, суспензи[197], деспекти[198], образи — все мусимо терпіти. Нашого набоженства не дозволяють уживати свобідно, лапають пресвітерів, мордують духовних наших, турбують… навіть того, хто поскаржиться, карають…

— Тепер і до унії взялись…

— Так, милостива пані, — говорив далі протопіп, — й уніати те саме терплять, бо це, бач, теж руська віра, «хлопа й попа», уніати разом з нами секвестровані й карані…

— Бідний же цей наш народ, що його так важко опримують…

— А хто за ним вставиться?..

— Може, й знайдеться хто, — посміхнувся протопіп, — з тої нечуваної опресії таки буде щось… іноді з барзо малої іскорки повставши, рознесеться пожар по всіх розлеглих панствах нашої Речі Посполитої…

«Ченчик не в тім’я битий, багато знає, але не все говорить, — думала княжна Петронелля, — добре уложений, не накидає думки. І благочестиві мають кебетних… А мандрування його до Терехтемирова, як каже, до архімандрита Єзекіїла Булиги-Курцевича, недаремне, Булига ж — партії митрополита Косова, найгорливіший оборонець благочестія, найзапаленніший, і на мордування, й на плаху піде за віру. А наука в Падуї не пішла намарно. Чому ж і цей ченчик, згадавши про Падую, посміхнувся, руки у нього білі й тонкі, не такі, як у інших благочестивих, що траву косять і дрова рубають. Може, він і мості Станіслава мойого знає? Може, багато дечого знає, а таїться? Коли б не кульгава нога, статний би це був юнак…»

— Як мило це, — сказав, ніжно поглядаючи на княжну, — благочестіє старовинних наших родів бачити. Нас, духовних великий жаль обіймає, коли бачимо, як відступають від релігії грецької для слави цього світу найзнаменитіші лицарські роди наші. Гай-гай, де ж той неоцінений клейнод нашої церкви — дім княжат Острозьких? Де ж нині княжата Слуцькі, Заславські, Збаразькі, Санґушки, Пронські, Масальські, Соколинські?..

— Тішаться нині з нещастя матки своєї, — сказала пані.

— Не потішать, не потішать нас, — зітхнув о. Ісакій, — прошу ж Бога, щоб ті славні роди, які досі витривали, й далі тривали при своїй вірі… Хто ж бо знає, чи ця покинена й осмішена нині матка наша — релігія благочестива, завтра в славі і засяє?..

Пані зітхнула. «Хитрющий піп, — подумала знов княжна, — так як би не до Оленки говорив, не знав, що її жде зміна віри, коли вийде за мості пана Корсака… І вона відводить очі, русалка… Хіба не марить про Корсака, як нашіптує їй про Купідона книжні слівця… азали ж[199] не ходила з ним у садку Заславських, не слухала його лютні?..»

Але Олена справді не думала про Корсака. Може, й мчить по дикому полі назустріч вихрові, може, печатає сиґнетом[200] листа до неї, нашвидку писаного, а що по ньому?.. Хто був цей вкрадливий русявий велет, та ж бо блакить темніша в його очах; зустрічав її двічі в кафедрі й брав святу воду, а де він тепер?..

— Ваша милість має сум в очах, — тихесенько сказав протопіп, і Олена здригнулась.

— Її суджений в полі, зносить ребелізантів, — пояснила пані, — ця весна для багатьох розлука…

— Що ж, — мовив протопіп («Хитрющий, хитрющий», — подумала княжна), — знесуть ребелізантів, повернеться й пан суджений з поля…