Розділ «Юрій Косач ДЕНЬ ГНІВУ Роман про 1648 рік Публікується в авторській редакції»

— То не так про чортового Хмеля, як про цілу Україну йдеться, — крикнув один, — Хмель — то тільки іскра, Хмель — то тільки привід, але Русь — це пожар. Коли б теє недовірство випалили, то раз спокій був би…

— Добре мовить — від Русі все нещастя…

Шляхтич у чорній делії підвівся. Говорив голосно, так, що всі, де хто сидів, пообертали голови.

— Чудні єсте, панове, фукачі[209], зірвигорла, ненависники, а Речі Посполитої — найгірші вороги. Чого хочете від Русі, від України? Хочете, щоб не було того зацного народу, що коло вас живе і з вами долю ділить? Дурне те говоріння, мості панове. Бо коли хочете, щоб України не було в Україні, то є річ неможлива, так як би вам захотілось, щоб море було коло Самбора, а Бескиди коло Гданська? Чи не правду говорю?..

Але всі мовчали й важко, по-п’яному, сопіли.

— Чого хочете від нього, того чесного народу? Чому мучите його — здирствами, наклепами, карами, різнею, стратами? Чому його народність гнобите: що українське — то хамське, мовляв! А не знаєте того, що ще Польщі не було, ще польські князі в постолах ходили, як Русь світила на всю Європу. Віру має змінити? Добре, але не силою до цього беріться. Війська й гармат Пан Христос наш не вживав для навернення нечестивих, а казання, а слова мудрого і правдивого. Ні, панове, ґвалтом і кров’ю не навернете України, а тільки святу віру католицьку шпетите. І речу вам: що собі посіяли, те жатимете. Вогонь і меч несли ви над Дніпро, маєте вогонь і меч, ще окрутніші. Не хотіли-сьте згоди з Руссю, маєте тепер Русь проти себе. І того мало: через вас, мості панове, через вашу глупоту, пиху й злобу, через те, що ви, хоч себе найвільнішою нацією в світі вважаєте, всім націям несете лиш кайдани, безправ’я й загладу[210]. Україну втратите, такої біди накличете, що ціла корона польська затрясеться й горе, о, горе їй буде…

— Тоді, вашець, — крикнув Фірлей, — ти не лиш Хмельницького адвокатус, але й сам зрадник або безумний…

— Та чи поляк вашець, чи католик?..

— І поляк я, й католик, але Бог мені розуму не відібрав, як вам…

— Бий його, зрадника вітчизни, — заричав один із мочиморд, — пес із Хмельницьким заодно, з Хмельницьким покумався, чорт їм дітей колише!..

— Тихіше… тихіше, вашець…

— А що ти за один, що мене втихомирюєш, що ти за один?..

І мочиморда (кременецький суддя Любовецький), і інші за ним, враз із Фірлеєм напирали на шляхтича з срібними скронями. Вставали й інші з-за столів, відсували кухлі, брязкотіли карабелями. Невісти вереснули. Тільки Оленка сиділа нерухомо, як скам’яніла. А у княжни горіло в очах.

— Хто я такий, то не тобі, вашець, буду звітувати, — посміхнувся шляхтич, — я це сказав не зі злоби, а з милосердя до вас, ачей подумаєте над тим. Бог Створитель призначив нас і Україну жити поруч себе. Не хочемо жити в згоді, посліпли-єсьмо, поглухли-єсьмо, а там буря зарокотала. І тепер як стрясеться день гніву, dies irae[211] страшний, то не втишимо його, а впадемо ницьма: ce-бо нація встає по свої права…

Він обернувся, й шляхта, що підняла було кулаї, що схопила за рукояті й вже бралась його рознести, посікти, пошарпати, — а він тільки рукою повів — зачарована, розступилась.

А на порозі станули два запилені воїни в барвах Вишневецьких. Вони заточувались від утоми. Пили, не відривались від кухлів. Юрба їх оточила. А до шляхтича в чорній делії підбіг ротмістр двірської хоругви.

— Що сталося, мості ротмістре?..

Офіцер непритомно розвів руками, непритомно вперся в шляхтича широкими очима, поторгав спітнілого чуба.

— Не знаю… Не знаю… Не знаю, чи вірити… Це з барської хоругви гонці… Естафета до Львова… Мовлять, що зрадник Хмельницький… зніс у Княжому Байраку пана Стефана Потоцького… Пан каштелянич, кажуть, взятий ордою й козаками… Старшина вирубана… пан Вадовський, Черкаський, пан Бжуханський, білоцерківський полковник, пан комісар Шемберґ… забиті…

Вість уже облетіла всю господу. Шляхта поперлась до військових, що сіли на ослоні, витягнувши ноги, закляклі в стременах. Від гінців важко було чогось добитись. Один уже спав, поникши чубом, другий вішав голову на запилений панцер, мимрив, але не розумів, нічого не розумів, про що його питають.