Розділ «Юрій Косач ДЕНЬ ГНІВУ Роман про 1648 рік Публікується в авторській редакції»

— Там батько, де корогва — там і батько.

Червону корогву з білим орлом, вивезену з Базавлуку, розгортав хорунжий. Шамшів шарлатний шовк, горів, як пожар, а орел розкривав крила, бундючний орел Речі Посполитої. Лопотали за ним прапори, взяті від знесених гусарів, за прапорами маяли бунчуки. Везли й січові бубни, й реґіментарські литаври. Флейти й жоломіґи[187] стиха поскимлювали. А там далі йшла піхота, запорозька, реєстрові хоругви, німецькі компанії — аркебузники, пікінери, карабінери, невтомна і безжурна запорозька піхота з тих, що бились і під Марієнвердером, і під Охматовом, і під Москвою, й під Дюнкерком, під Хотином, і молодші на Масловому Ставі й під Кумейками.

— Beati pacifici[188]! — кричали мушкетери Франкгайма, минаючи хоругви, що приставали.

— Не ждіть, пеські синове, муфмафи, ганси[189], — відзивались їм ті, що пройшли колись Фландрію й Палятинат, — тут вам непереливки буде!..

За обозами, що брали й веселих дівок-маркітанток, і крамарів, і ранених, і піхоту, що підбивалась, тучею-тучею сунула чернь.

— Права рука наша, — показав на неї булавою Хмельницький.

Військовий писар Іван Виговський притримав коня.

— Химерне це auxilium[190], пане Богдане.

— Але валить, як мишва…

І Станіслав Кричевський, тисячник, хитав підголеною головою. В чорному панцері, на чорному аргамаку сидів присадкуватий, з рисіми вусами, й поглядав на цю сарану, на нерівні купи, що перли й валили босоніж, в постолах і личаках, з клунками за плечима, прочани, старці перехожі, чабанські ватаги.

— Добре дбайте, діти! — гукав, пропускаючи їх, Хмельницький. — Звідки йдеш, чоловіче божий?..

Обгорілий літний чолов’яга в серем’язі, несучи мушкета дулом вниз, підвів голову.

— З Махтаринець, — заяснів, — з-під війта Любинецького-собаки…

— А я з Миньківки, — крикнув другий, в просмоленій сорочці, — з Миньківки, батьку.

І з інших сторін ішли: з Мирогощі й Сміли, з Ярмолинець i Нараївки, з Олики й з Підгаєць. Кріпкі лучане йшли з-над Стиру, поліщуки добились сюди з ковтунами на головах, біляві й тонкі, з Покуття вже прибігли деякі, з того Дніпрового боку переправились, з посесій[191] Вишневецького, Немирича, Лаща, тихі й синьоокі йшли брацлавщани, в’юнкі кияни й білоцерків’яни, броварники, сідельники, могильники, колесарі, мельники й кріпаки. Йшли й попи, підкотивши ряси, й ченці, погладжуючи борідки, підпоясані мотузками, а при боці шаблі. Рибники з-над Дніпра прийшли, лугарі з-над Случі, височенні й пелехаті, косарі з-над Росі, не хотіли й тепер кидати кіс і мантачки несли за поясами.

— На панів, батьку, на знесення панського ребеса!..

— На брагу собі служим, спасе-батьку!..

— Бісові ляхи поховались.

— В льохах ляхів знайдемо!..

— Під лід воду пити…