Розділ «Частина 1»

— Ось, пане, той Ґеньо...

Можна було б виштовхати в плечі дурну селючку, яка надумалася шахраювати, але якщо та дівка здійме вереск...

Кендзьорівський метнувся до власника газети. Правовірний юдей Малерман вийшов до жінки з посмішкою і не без грошей (правду кажучи, половину їх він приховав). Ґеньова названа матір почувала таке щастя, що ладна була легко погодитися на нові небилиці про свого годованця, та тут втрутилася Жозефіна, яку добре підкувала письменна подруга. А що з того буде мати сам Ґеньо?

Скільки на ньому заробили, хлопчик не дізнався, бо дорогою додому попросився забігти в кущі. З тих кущів жінка не дочекалася годованця, якому так сподобалося місто, що він у нього повернувся без чиєїсь допомоги і не під наглядом.

5.

 а що міг сподіватися Ґеньо у незнайомому місті? Він піддався хвилинній захцянці, бо побачив такого ж, як і сам, що безтурботно хвицяв ногами, вчепившись в задок фіякра. Ще один його одноліток забалакував перекупку, простягаючи до неї брудну жменю, другою ж рукою набивав свої кишені горіхами. А той, у лахмітті, жебрав, накульгуючи на ліву ногу, та прудко втікав, завидівши поліціянта. Таке життя було схоже на гру: хто кого пошиє в дурні? І гра таїла в собі несподіванки...

— Ти що тут робиш?

Чиясь дужа рука вхопила Ґеня за злежалий мундирчик від Альцгеймерів. Хлопчик з несподіванки навіть не спробував утікти.

Це Адам Кендзьорівський йшов кудись у своїх справах і надибав недавнього знайомця.

— Пане, мені так зле жити в тих людей, — пустив сльозу Ґеньо і підняв до чоловіка чисті сірі оченята. — Вони збиткуються з мене...

Серце затятого старого парубка зворушилося. Рання лисина, зморшкувате чоло і криві зуби не обіцяли сподіваного щастя звити собі кубельце і тішитися діточками, хоча його огрядна мамуся утішала: панни вішаються на шию красеням, а воліють одружитися із порядними. Звісно, в очах кожної мами — її дитина порядна! Кендзьорівський легко зрікався чеснот, та часом у ньому вирували хвилі людяности, підіймаючи з дна душі такі глибинні почування, що він замовляв якомусь бідному чоловіку каву, а з бідною жінкою не торгувався за кавалок масла. В ті дні він не копав сусідського чорного кота, що полюбляв приносити впольовану мишу під його помешкання, не проклинав голубів, які розцяцьковували балкона, і навіть не зауважував матері, що та полишила на гребені у лазничці жмуток сиво-пожовтілого волосся.

Ґеньові пощастило здибатися з Кендзьорівським саме в такий день.

В цукерні пахло, як у хаті на Паску. Какао з марципанами — такого в передмісті не дочекаєшся! Репортер застеріг, щоб хлопчик не поспішав, бо ще захлиснеться, та Ґеньо й сам розумів, що мусить справити якнайкраще вражіння. Тоді він уперше і востаннє був правдивим.

— Що ти знаєш про своїх батьків? — спитався Адам.

— Татко був коліяжем, а мама — Матильда.

— Чекай-чекай, то тебе не з притулку узяли на виховання?

— Ні, я сам до них прибіг.

— Як сам? Скільки ж тобі було рочків?

— Не знаю...

— А де ти мешкав раніш?