Розділ «Книга перша Від Звенигори до Одеси»

Розділ 11

Перша кров

Грудень 1917 р.

— Сотня, сідай!.. Праворуч по три — за мною! Руш!!!

На станцію Максим прибув уже сотником. Дощ зі снігом лив стіною. Півсотні зміїлись по схилу пагорба.

— Відділами — ліворуч! — Цією командою Максим вишикував сотню у дві шеренги.

— В атак-у-у — руша-а-а-й!!! — протяжно кричить команду Рудь, дощ б’є в лице потужними струменями, стікає по одежі й конях.

Козаки вихоплюють шаблі, не всі чують наказ у ревінні дощу, рівняються на найближчих бійців — і лава з оголеними лезами охоплює схили пагорбів. Ковані копита б’ють по кам’янистих горбах. Раптом попереду виникає струмок з обривистими берегами.

— Вперед! — кричить Рудь, і сотня з розгону падає з крутого схилу в холодну воду. Вода сягає до коліна коням, вирує під лісом копит.

Ось сотня вже на іншому березі. Червоні відбігають по лузі, б’ють з «трьохлінєйок». Рудинці спішуються, залягають і відкривають зустрічний вогонь. Більшовики потрохи задкують до улоговини, і Рудь знов дає команду: «Верхи!»

…Десять сотень з Черкас, Звенигородки, Шполи прибули сюди ще вчора — під командування Павла Скоропадського. Серед них Звенигородська сотня Максима Рудинського. Кошовий таки поставив Рудя на сотню, ще й так нагально, що той і не сподівався. Козаки проходили тут бойове хрещення. Йшли запеклі бої з більшовицькими частинами, які з західного фронту рвались до Києва. Казали, що керує «красними» сама кровожерна комісарша Євгенія Бош. Хто тримав фронт проти німців — залишалось загадкою. Агітатори більшовиків все більше розкладали армію за Збручем, цілі полки дезертирували з німецького фронту, разом зі зброєю переходили під командування Лєніна. Деякі з них мали визначені завдання й рухались чітко на свої напрямки. Ешелони Бош йшли на Київ.

…Раптом Максим бачить цепи піхоти, яка пересікає улоговину. Вони поспішають зайняти горби з кам’яними загонами для худоби, тягнуть кулемети. Якщо піхота займе загони раніш, ніж сотня — буде тяжко! Буде біда! Рудь бачить, як його перша півсотня мчить до схилу, а з другого боку до гребеня хутко біжать чоти більшовиків. Хто перший встигне — того й перемога!

Червоні біжать все тихіше й тихіше, стомлено загрузають в розмоклих, присипаних снігом схилах. Схил з боку рудинців пологіший, й ковані коні мають тут деяку перевагу, хоча деякі таки падають на мокрій траві, сповзають по кальобухах в льодяну воду.

— Вперед! Вперед!! Скоріше! Гайда!! — кричить Рудь, відчуваючи дрож, шал аж до тремтіння — бо він, командир, як ніхто в цю мить, розуміє — зараз вирішується успіх бою, їхня доля: перемогти або вмерти!

Біжать, скачуть! І з того, і з іншого боку відстань зменшується. Хто перший? Хто?! Чотири кулемети, встановлені на горбку, три сотні «гвинтів» викосять сотню зблизька, вб’ють десятки людей, його, Звенигородських, товаришів! Й він, Максим Рудинський, буде за те в отвіті пред людьми. Перед Богом!

Хто? Хто перший?!

Хвала Господу!

Козаки першими досягають гребеня, на ходу падають з коней. Відкривають з карабінів шквальний вогонь. Сірі шинелі з того боку біжать все повільніше, мов у сповільненому сінематографі, потім починають падати. Ось впали двоє, потім ще один, ще і ще — немов смертельно втомились, й повільно, суглоб за суглобом, влягаються в сиру землю. Щоб не піднятись вже ніколи.

Ось гребеня досягає друга півсотня, рудинці, мов горох, сипляться з коней, на льоту перезаряджаючи карабіни. На середині горба червоні ставлять два кулемети, та вони не причиняють великої шкоди, татакають собі тихо й безпомічно, кулі злітають десь далеко над головами, неспроможні зачепити рудинців за кам’яною стіною. Інші два кулемети не донесли, спочатку впав один кулеметник, другий хтів нести його сам, тягнув під гору, аж став задом, спиною — бо «максим» застряг у болоті, аж поки хтось з козаків не поцілив йому з «гвинта» в крижі. Більшовик впав зверху, засмикав ногами й покотився додолу разом зі станком і колесами.

Ліворуч на підмогу рудинцям підходили піші підрозділи. Коли сірі шинелі покотом вкрили схил, більшовики повернули назад і стомлено побігли у видолинок. Звенигородці стріляли їм услід, ті падали вже рідше, забігали все далі. Козаки били з «гвинтів» ще і ще, стомлені сірі постаті були вже далеко, та то там, то тут хтось із них змахував руками і падав, — чи просто розчинявся у сірому лузі…