Розділ «Сказання перше. Свати з чужоземелля»

Чи це, зрештою, передання сивої (і – додамо, малограмотної) давнини?

Далебі не тільки сивої (і малограмотної) давнини. Щоби переконатися в цьому, досить звернутися до сучасного російського історика Пушкарьової, котра у своїй книзі «Женщины Древней Руси» (1989) посилається на згадуваного Мезере і цитує, як він писав про Анну та її батька, київського князя Ярослава Мудрого, і як про те подає сама Пушкарьова:

«Наиболее известна романтичная судьба Анны Ярославны. В середине XI в. король Франции Генрих I овдовел. Он был немолод, с трудом удерживал бразды правления и надеялся на укрепление престижа страны через матримониальную связь с сильным государством. Французский историк Ф. де Мезере на основании свидетельств хронистов писал в XVII в., что до Генриха дошла слава о прелестях принцессы, именно Анны, дочери Георгия (Ярослава Мудрого), короля России, ныне Московии, и он был очарован рассказом о ее совершенствах».

Французькому історику, який жив у XVII ст. і не дуже розбирався (сказати б точніше: зовсім не розбирався) у термінах Київська Русь – Московія – Росія, ще якось можна вибачити його дрімуче невігластво, але аж ніяк не сучасному – сподіваємось, освіченому і загалом грамотному – історику, хоча б тій же Пушкарьовій, яка у 1989 році не лише не спростувала дрімучу вигадку француза щодо того, що Ярослав Мудрий буцімто був «королем Росії, яка нині Московія», а й навіть підтвердила її у своїй праці, що руський князь (мається на увазі Київська Русь) Ярослав Мудрий є король – чи князь – Росії, яка «нині Московія». А фокус криється в тому, що мало не всі сучасні російські історики (імперське мислення!) вважають всіх князів Київської Русі… Ким би ви думали? Так-так, князями Росії та Московії! А Київську Русь – таким собі уділом Московії[8].

Російський (архівідомий!) історик Карамзін у своїй багатотомній «Истории Государства Российского» створив дієвий міф з неприкритим шовіністично-імперським нальотом і душком про те, що Київська Русь, виявляється, зовсім не праукраїнська держава, а насправді є першою російською державою (в цьому його підтримувала і підтримує не лише переважна більшість російських істориків, доводячи, що Русь (Київська) і Росія (Московська) – це одне й те саме, російське), а й узагалі всі панівні кола імперії Романових.

Сам Карамзін не визнавав ні українців, ні білорусів окремими народами. Його ідеологічний імперсько-шовіністичний міф панував офіційно до кінця імперії, але й сьогодні він у нашої сусідки північної на правах «священної корови».

Саме існування українців, як окремого народу, окремої нації, Росією завжди заперечувалося. Звідси й горезвісне: «Никакого малороссийского языка нет и быть не может».

Навіть Українська радянська енциклопедія (офіціоз тодішній), видана за комуністичного режиму, коли особливо закручували ідеологічні гайки, і яким в Україні керувала тоді Москва (принаймні тримала під цілодобовим контролем), так от, навіть така енциклопедія змушена була чорним по білому надрукувати, що Карамзін Микола Михайлович, російський письменник, публіцист, історик «виправдовував великодержавну політику царизму щодо України»; що проти його «реакційної концепції» виступали «представники прогресивного табору». (Це змушений був робити навіть відомий шевченконенависник Віссаріон Бєлінський!)

І така людина, як Карамзін, називала себе істориком і письменником, хоч насправді він був відвертим і навіть не замаскованим прислужником царизму. До речі, свою «Историю…» Карамзін вірнопіддано присвятив «Государю императору (тодішньому. – В. Ч.) Александру Павловичу, самодержавцу всея России», а передмову розпочав підлещувальним зворотом: «Всемилостивейший Государь!..»

Перша згадка про Московію – ні-ні, не про Московську Русь іде мова, і не про столицю Росії, а лише про однойменне сільце, хутірець якийсь там, що належав до володінь князя Юрія Долгорукого, датується 1147 роком.

Ще й у XII–XIII ст. сільце Москва (Москов – як у тодішній вимові) перебувало в складі Володимиро-Суздальського князівства і лише з другої половини XIII ст. воно нарешті стане центром удільного князівства.

А виявляється, якщо вірити французу Мезере та росіянці Пушкарьовій, – ще у 1050 році київський князь Ярослав Мудрий був королем Москви – чи то пак, Московського князівства, а заодно й королем (це ще одне відкриття Мезере) Росії, яких тоді і в згадці не було.

У російських писемних джерелах назва «Росія» існує з кінця – ні-ні, не з середини XI століття, коли жив і княжив у Києві Ярослав Мудрий, – XV століття. Бо за Ярослава Мудрого не лише Росії, а й навіть такого терміна не існувало. Тільки починаючи з XV століття – себто через чотири століття після того, як жив Ярослав Мудрий, він вигулькнув. Але ще двісті років (аж до кінця XVII ст.) вона називалася і Руссю, і Руською землею та Московською державою, і лише з 1721 року Росією названа вся Російська імперія. Тож як Ярослав Мудрий міг бути князем Росії та Московії у 1050 році, та ще княжачи у Києві? А суть у тому, що для французьких істориків терміни Русь, руський асоціюються виключно з терміном Росія. Їм ліньки заглянути до історії та її джерел – і це при тому, що вони називаються істориками. Тож і пишуть: якщо Русь, то це… Так-так, Росія. Але й російські історики не відступають від них і теж уперто пишуть, що Анна Ярославна була з Росії. Чи принаймні з Московії. Потішаючи так свої імперські сверблячки.

У сьогоднішньому Парижі (як загалом і у Франції) живе чимало українців[9], які, хоч і офранцузилися на своїй новій батьківщині, але більшість із них ще пам’ятає, якого вони роду-племені. (У французькому війську лише під час Тридцятилітньої війни воювали 2500 українських козаків).

У Франції – з осідком у Парижі – діє громадська організація «Українська національна єдність у Франції», яка видає «Бібліотеку самоосвіти» (українською мовою). У 1952 році в цій бібліотеці вийшла праця Мирослава Небелюка «Анна Ярославна, українська княжна на королівському престолі Франції в XІ сторіччі». (Editions S. C. I. P. Paris – Lion).

Відкривається вона таким звертанням:

«Передаючи в руки читачів цей скромний нарис, хотіли б ми попередити їх, що наша книжечка не є вислідом спеціяльних студій і розшуків. У ніякому разі не претендує вона на якусь вичерпну наукову працю. Це наскрізь популярний нарис, зроблений на основі доступних французьких джерел з виключною метою дати українській читацькій громаді головніші відомості про життя й особу визначної землячки, що тисячу років тому зв’язала історію українського народу з історією французів. Ніде правди діти, постать Анни Ярославни не надто відома широкому українському загалові. Короткі й принагідні газетні статті не могли дати виразного й тривалого образу княжни. Вчені студії про неї, поміщені в суто наукових журналах, як Записки НТШ, не могли дійти до найширших кіл української громади. Це саме й було однією з причин, що спонукали нас написати цю книжечку. Дальшим поштовхом була ще й та обставина, що живемо в країні, в якій колись наша землячка стояла на самому вершку соціального й національно-державного життя, як її королева, і в якій сьогодні ми знайшли притулок і опіку. Хто ж, врешті, як не ми, українці у Франції, повинні в першу чергу поінтересуватися Анною Ярославною, ближче пізнати її й ужити всіх доступних засобів, щоб відвоювати її від москалів принаймні в очах французького світу? Свідомі немалих недоліків у нашій книжечці, ми все-таки гаряче поручаємо її увазі наших земляків, бо, якщо не помиляємося, це буде перша українська книжка, присвячена в цілому Анні Ярославні, уродженці славної золотоверхої української столиці».

Детальніше про це автор пише у першій главі своєї праці:

«Українку, Анну Ярославну, королеву Франції, на глум історичній правді уважають французи московською княжною. Цю, болючу для українців і образливу для тіней нашої визначної землячки, неправду повторяють без скрупулів всі визначні французькі історики. Нею годують французьку шкільну дітвору всі підручники історії й таким чином закріплюють у французькому народі фальшиве переконання, що київська княжна Анна Ярославна була московкою. У свідомості французького народу, як і в підручниках історії, українська княжна називається не інакше, як «Анн де Рюссі». Преса зі свого боку вперто й послідовно зв’язує Анну Ярославну з московською монархією й з москалями. Правда, є й рідкі винятки. Є навіть декілька книг про Україну, написаних авторами-французами, в яких завжди Анна Ярославна фігурує як українська княжна. На жаль, книги цих, мало відомих широкому французькому загалові авторів, здебільша публіцистів, а не фахових істориків, не доходять до маси французької публіки й не можуть мати такого впливу, як має школа. Ця ж остання у Франції не визнає ще ні України, як відрубної національної одиниці, ні тим більше українського народу з власною історією…»

…На кінець наведемо ще один уривок, особливо цікавий для українського читача своїм, що так скажемо, «і Богові свічка й чортові огарок». Цитата взята з книжечки-монографії про місто Санліс, призначеної для вжитку туристів і виданої не раніше 1949 року. Описуючи панораму Санліса з вежі місцевої катедри, автор каже: