Розділ «Сказання перше. Свати з чужоземелля»

Але тією дорогою йшли торгові каравани зі сходу на захід, тож хоч якась безпека там була. Та й каравани завжди супроводжували добре озброєні вершники.

Посольство очолював шалонський єпископ Роже із знатного роду графів намюрських. Це був вельми кмітливий молодий чоловік. Ще в юності він вирішив, ким йому бути: графом або священиком. Вибрав сутану і не прогадав. Тут його кар’єра творилася успішніше. Неабиякий розум, знатне походження, беручкий до всього зух, – все це допомогло йому успішно вести будь-яке діло, за яке він брався. Та й дипломатом вдався неабияким, тож його не раз використовував – і щораз успішно, – король Франції, посилаючи Роже то до Рима, то в Нормандію, то до германського імператора. І визначну та історичну місію – висватати йому дружину, – король доручив саме йому, священику Роже, який взявся за нове доручення короля, як-то кажуть, обіруч, розуміючи, що в разі успішного його виконання він увійде в історію. Що так і станеться.

Крім Роже, старшими в посольстві ще були єпископ Готьє Совейр та міністр Гасселін де Шалпіньяк. Відправляючи 1048 року послів у далекий і незнаний Київ, де жила з батьком і двома сестрами незаміжня княжна Анна Ярославна, вродлива та розумна, Генріх I Капетинг не поскупився і посольство спорядив препишне. Послам же було доручено, як-то кажуть, будь-що отримати згоду на шлюб дочки київського володаря з Генріхом, адже навіть до Франції «дійшла слава про чари принцеси Анни, дочки Георгія (Ярослава)». Король велів передати, що він «зачарований оповідями про її досконалість». Анна була вродлива, жвава, та ще й отримала відмінну, як на ті часи освіту – «прилежна книгам» – у домі свого батька.

Отож іще раз. У квітні 1048 року в розпал весняного буйства французьке посольство з дорогими дарами відправилося до Києва.

Париж залишили на світанку, коли над Сеною стояв туман, а в повітрі ще відчувалася нічна свіжість, як під колесами й підковами проторохтів настил фортечного мосту, а паризький сморід змінився свіжістю весняного ранку.

У прибережжі Сени весело перегукувалося і щебетало птаство.

Але рідко на якій дорозі не було розбійників. Та ще на такій довгій – від Парижа до Києва. Тому на глухих франкських шляхах посольство захищав сеньйор Гослен де Шоні, він був вродженим рицарем, а для захисту посольства мав під своєю орудою загін хоробрих воїнів.

Загалом же посольство складалося з чималої кавалькади возів, великих і малих, з провіантом і численними дарами великому київському князеві, про якого неабияка слава ходила у Європі. Та й Україна часів Ярослава Мудрого, звана Київською Руссю, на противагу маленькому французькому королівству, була тоді знаною в Європі державою, могутньою імперією чималих розмірів, об’єднана міцною центральною владою великого київського князя, зокрема Ярослава Мудрого. Це його французький історик Рамбо порівнює з Карлом Великим, королем, а потім імператором з 800 року Франкської держави, який внаслідок численних воєн проти лангобардів, саксів, арабів, аварів, слов’ян створив величезну імперію, до якої входили території теперішньої Франції, західної та південної Німеччини, північної і середньої Італії, Швейцарії, Бельгії, Голландії, Австрії та північно-східної Іспанії. Тоді ж він і дістав від Папи Римського Льва III титул імператора…

Київська Русь Ярослава Мудрого (його також називали Великим, але назва Мудрий перемогла) була й справді величезною і могутньою державою, вона простягалася від Білого на півночі до Чорного на півдні морів, від Вісли на заході й до Уральських гір на сході – таку державу Ярослав успадкував від свого батька, великого князя Володимира, який у 988 році зміцнив її введенням християнства та високої візантійської культури і всі ті величезні простори зцементував у єдиний моноліт і вивів руську (себто українську) націю на передові позиції тодішнього цивілізованого світу. Названий історією Мудрим (не завойовником, наприклад), Ярослав не лише зміцнив державу, отриману від батька у спадок, а й розбудував її, зводив нові міста, поширював серед народу науку й освіту, закладав школи й бібліотеки, церкви. Упорядкував тодішнє внутрішнє життя української держави збірником законів «Руська Правда», там зібрано все найкраще з досягнень культури й цивілізації тодішньої України, що її, як уже мовилося, прийнято було за той період називати Київською Руссю.

З інтернет-видання:

«Для українського читача напевно буде цікавим почути французьку думку про українську державу Ярослава Мудрого. З цією метою наведемо свідчення одного французького історика кінця XIX сторіччя. Ось що пише він:

«Зрештою, не слід применшувати силу й багатство Росії – або принаймні великого князівства, якого головою й серцем був Київ – в епосі, про який йде мова. Адже, хоча в наших національних анналах не знаходимо до того часу ніяких звісток про неї, було б глибокою помилкою думати, що ця держава була ще напівварварською країною, поділеною між незалежними й ворожими племенами, які показує нам історія аж до VIII сторіччя. Навпаки, під впливом ґеніального володаря Рюрика і його спадкоємців південна Росія здобула собі передове місце на Сході. В часи Ярослава князівство, столицею якого був Київ, було вже більш просторою й, може, навіть, більш могутньою монархією, ніж королівська Франція. Її народи дістали від греків начала цивілізації; багато разів ходили вони переможними походами аж до воріт Константинополя й збагачувалися воєнною здобиччю у Візантії, яку примушували укладати мир. Коли ж не воювали з Візантією за власний рахунок, то наймали за добрі гроші її імператорам найманців, а якщо не знаходили нагоди воювати з нею чи проти неї, то займалися вигідною торгівлею з її багатими купцями.

Сам Київ був місцем зустрічі для голландських, мадярських, німецьких і скандинавських купців, що мали в цьому місті свої окремі дільниці. Грецькі митці велично прикрашали палаци Києва й 400 його церков. Сучасний західний літописець, Адам з Бреми, називав Київ «суперником Константинополя й славою грецького християнського світу».

Якщо Франція початку XI століття мала вищі ідеали, численніші вогнища цивілізації й, здавалося, йшла швидше дорогою матеріального й морального поступу, то все-таки вона без ганьби для себе могла взяти собі королеву з Росії, і це тим більше, що ця королева мала принести для свого чоловіка, як це, без сумніву, мусіло статися, величезне віно в добрих золотих монетах, кованих у Візантії».

Шкода тільки, що французькі історики, розповідаючи про княжну Анну Ярославну з Київської Русі, пишуть, що французи взяли королеву… з Росії. Гм… Анну Ярославну французи взяли таки з Київської Русі, а не з Росії, бо Російська централізована держава (а, отже, й назва Росія) виникне лише на початку XVI століття, за князювання Василія III[6]… Себто на чотириста-п’ятсот років пізніше, аніж жив і княжив у Києві Ярослав Мудрий.

Епохальне відкриття історика Мезере,

або Як українці Франції відвойовують у москалів киянку Анну Ярославну

[7]

Французькі історики, хоча би й згадуваний тут Ф. де Мезере, ще в XVIII столітті усерйоз писав, що князь Ярослав Мудрий (увага!) король Росії – ні більше ні менше. Тієї Росії (додавав далі грамотій Мезере), що «нині Московія».

Епохальне відкриття!