Розділ «Частина ІІ Майстер великого степу»

Прокинувся Данько, коли у віконце били сонячні промені. Він озирнувся, згадуючи вчорашні події і страшну каменоломню. Сліпий кобзар досі нерухомо сидів над козаком. Той лежав навзнак і рівно дихав — здавалося, він міцно спить.

— Ну що, добре виспався? — втомленим голосом запитав кобзар. — Ану, мерщій збігай, попроси в Рустама або його служки чистого полотна і джерельної води.

Данько вихором побіг виконувати наказ сліпого кобзаря. Коли хлопець повернувся, вони разом промили рани непритомного козака й перев’язали розірваними старими, але чистими рушниками, цілий оберемок яких передав Данькові служка купця.

Весь день кобзар просидів над козаком, тихо перебираючи струни. Здавалося, ці звуки насичують хворого цілющими силами. Увечері козак знов розплющив очі і спробував підвестися, але цього разу кобзар не зупиняв його.

— Де я? — слабким голосом запитав козак. — У пеклі чи в раю?

Він уважно подивився на кобзаря й Данька і спробував посміхнутися.

— На чортів ви не схожі, але й на ангелів теж.

— Не вір, козаче, всьому, що на церковних стінах малюють — і в пеклі, і в раю все по-іншому виглядає, — відповів йому усмішкою сліпий кобзар.

Козак тяжко підвівся, спираючись на лікті, й уважно подивився на кобзаря. Будник коротко розповів йому, за яких обставин він потрапив у караван-сарай купця Рустама.

— Еге ж, — посміхнувся козак, — дійсно кажуть — Бог не без милості, а козак не без щастя!

— Ну, а тепер розкажи й ти нам, козаче, як тебе звуть і якою лихою долею тебе в каменоломні занесло? — запитав кобзар.

— А чому б і не розказати? — потис плечима козак. — Може мені доля ще час продовжила, щоб я із добрими людьми потеревенити зміг. У пеклі з чортами не дуже й побалакаєш. Зовуть мене Іван, а товариство наше козацьке дало мені прізвисько Жила, мабуть тому, що хоч я з виду не дуже огрядний, але коня із вершником підняти міг. Роки два тому побудували ми під Домахою байдаки й попливли Крим шарпати. Як поверталися, напав на нас султанський флот, інші байдаки відбилися, а в наш ядро із гармати влучило. Ось я у воді поки хлюпався, мене турки витягли та продали до каменоломні цього клятого Чалми-бека. Я разів п’ять з неї тікав, бо не для того я козакувати почав, щоб для бусурман камінь у скелях довбати. Та щось фортуна козацька від мене геть відвернулася — кожен раз ловили та все шкіру намагалися канчуками зідрати. Останнього разу майже зідрали й потягнули риб годувати, хоча скільки там для риб того прокорму — самі жили залишилися.

Данько й кобзар не втрималися й засміялися, дивлячись, як козак, кепкуючи, розводить руками, жаліючи недогодованих риб.

— Ну ось що, пане Жило, — промовив кобзар, — ти тепер вільний. Завтра купець караван відправляє до України, можеш з ним до свого коша відправитися, а можеш і нам допомогти в тій небезпечній справі, що в нас тут є.

— Е ні, панове, ви мене не ображайте, — повів плечима Жила, — я тепер до вашого гурту пристав і доки по-козацьки не віддячу вам, то мене не здихаєтесь.

— От і добре, — знов посміхнувся сліпий кобзар, — тоді розкажи нам, братчику, чи не зустрічався тобі там, на каменоломнях, чоловік, на правому плечі якого був такий знак. А ну, Даньку, покажи, що ти в себе на шиї носиш.

Данько витягнув Печать Зберігачів і підніс її козакові. Той уважно роздивився малюнок, вирізьблений на печаті, подумав і сказав:

— Працюють на каменоломні люди з усього християнського світу. Бачив я там і шотландців, і англійців, бачив баварців і саксонців, франків та іспанців, поляків і литвинів, московітів і черкесів, хоча найбільше нашого брата з України. Багато в кого, особливо в шотландців та ірландців, яких турки в морських баталіях захопили (треба вам сказати, вояки вони хоробрі) багато знаків я бачив, але такого ні в кого не зустрічав.

— Слухай, козаче, — стиха запитав Будник, — а чи не чув ти про зіндан Чалми-бека, у якому він найважливіших полонених тримає?

— А чому ж не чув, чув, звісно! — відповів козак. — Хто ж про цей зіндан не чув! Я сам там — нехай ця темниця на порох разом із Чалмою зійде! — півроку пробув.